Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко

що йшли, й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося заткнути вуха.

      Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно. Нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку (висмикнути її звідти ніяк не вдавалося…).

      Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, бліді, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві – ходячі мерці…

      – Виходимо! – кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда – й ми знову стояли під сонцем… Гуркотіли віддалік колеса, кричали люди, плакала дитина…

      – Ліно!

      Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав.

      – Ваша високосте, – я вклонилася.

      – Хто це з тобою? Некромант?!

      Максиміліан криво посміхнувся:

      – Доброго ранку, принце.

      Я квапливо стала між ними. (Бракувало ще тут з’ясування стосунків…)

      – Ваша високосте, – я дивилася принцові у вічі, – принцеса Ельвіра поїхала?

      Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса – в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.

      – Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.

      – Пробачте, – сказала я. – Річ у тім…

      Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж оця ніколи, за жодних умов, не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається…

      На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:

      – Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось пов’язане… Щось дуже важливе…

      – Ви, Ліно, вибрали дивний час, щоб удосконалювати знання, – принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. – Це старезна книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу» – дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю ветхість?

      – У кабінеті Оберона… – вирвалося в мене.

      Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона трохи насупилася (на коротку мить мені здалося, що вона от-от пригадає…).

      Ельвіра вдала, що не дочула. Зате принц вирішив продемонструвати освіченість:

      – Оберон – це щось із історії?

      Я мало не заплакала.

* * *

      Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я відчула острах, коли побачила їх так зблизька – й у такій неймовірній кількості! Якоїсь миті ледь не повернула назад: можливо, Максиміліан і мав рацію. (Він же не терпів Уйму і, як на мене, дотепер його боявся…)

      Диміли багаття, складені з порубаних парканів. Із щілин бруківки стирчали увіткнуті в землю криві