Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко

мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком – слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

      – До чого тут вишивання?

      – До того, що у світу, як і в рукоділля, є «лице» і є зворотний бік – виворіт. Усі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробратися.

      – На виворіт світу?!

      Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на «вивороті світу» те саме неподобство?

      – Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? – запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.

      «Оберон мені багато чого не розповідав», – подумала я сумно.

      Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки згасали. Ледве чутно здригалася земля – грум-м, грум-м.

      – Наскільки мені відомо – ти не з боязких, – сказав Максиміліан замислено.

      Я стисла посох:

      – Ну?

      – Ходімо, – він підвівся. – Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.

      Я спробувала встати – й знову сіла на холодний пісок.

      – Не можу. Зачекай…

      – Довоювалася? – запитав він в’їдливо. – Наліталася в небесній високості?

      На його місці Оберон (або хоча б Гарольд) простягли б руку у мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав (так чи інакше – просити у нього допомоги я не збиралася).

      Я подумки прикинула відстань до замку – над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти… За годину почнеться спекота, а ми не взяли з собою навіть баклаги…

      – Так і будемо сидіти? – Максиміліан широко позіхнув. – Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани!

      – Ні, – я гарячково міркувала. – Ось що… Давай перейдемо… до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, відіспимося… і ти мені розповіси докладніше про «виворіт світу».

* * *

      «Мамо, це Максимі… Максим. Йому нема де ночувати, можна він переночує у нас – тільки сьогодні?»

      Я проторохкотіла би все це, дивлячись у підлогу. Мама буде не просто здивована – вона буде шокована.

      Тільки втома змусила мене послухатися Максиміліана та з’явитися додому під ручку з незнайомим хлопцем. Перші кілька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зітхнула, подивилася на мене, за мою спину… і раптом завмерла. Я озирнулася – позаду стояв хлопець років п’ятнадцяти – худющий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Він позадкував, начебто злякався, і скоромовкою пробурмотів:

      – Ні, вибачте… Лін, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалі…

      У мами розслабилося обличчя. Несподівано для мене вона раптом посміхнулася:

      – Ну чому ж ні? Бувають у житті всілякі випадки… Щоправда, у нас тіснувато, але можна поставити розкладачку на кухні – буде зручно…

      Брати, Петрик і Дмитрик, витріщалися на Максиміліана з роззявленими ротами. Я пройшла в кімнату,