Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко

можна сидіти на березі, качатися по траві, бовтатись у мілкій річечці, споглядаючи корів і бабок, дивитися старі фільми на касетах, розмахувати ногами увечері на лаві, нудьгувати, поки дівчиська переказують плітки…

      Перші дні мені подобалося – після цілого літа в курному місті. Поруч був Макс Овчинін: він три тижні провів на морі, повернувся засмаглий і веселий, дуже задоволений собою, бо ж останнього дня зважився та стрибнув із якоїсь там скелі. Ця скеля в його розповідях дедалі вищала, тож зрештою виявилось: Овчинін мало не з Ай-Петрі шугонув…

      Мені швидко набридло його слухати. Та й у нього знайшлися нові друзі, якісь старші хлопці, з котрими вони разом ловили рибу й ходили в селище до крамниці по пиво. Я пива терпіти не можу. Овчинін теж його не любить. (Яку тільки гидоту не вливатимеш у себе, аби тільки сподобатися дорослим друзям…)

      Я побовтала ногами у воді, й мої «річкові черевички» перетворилися на зграю пухирців. Зрештою Макс – непоганий хлопець, нема поміж нас жодної кривди… А якщо є – то з моєї провини, бо я далеко не «цукрова» дівчинка…

      Дівчиська засмагали на березі, на розстеленій ковдрі. Далі за течією, у воді по коліно, серйозний хлопчак років дванадцяти рибалив, і в нього за спиною сиділи рядочком двоє смугастих котів; їх неможливо було розрізнити – неначе близнята. Сонце припікало; незабаром доведеться тікати з берега у табір. Я вляглася на розсохлі дошки містка та насунула кепку на очі.

      Я – маг дороги… Що не день – цей хист мій блідішає, робиться дедалі примарнішим. Скоро й сама повірю, що всі мої пригоди – вигадані (пережиті неначе уві сні чи в мріях).

      За останні кілька місяців я виросла зі всього старого одягу. І мені часом здається, що я з Королівства виростаю теж. Я досі пам’ятаю кожну свою пригоду – докладно, але відсторонено, мовби сама про це читала, а не пережила.

      Муха прилипла до носа. Я відмахнулась, вона для годиться злетіла й відразу залоскотала лапками щоку. Я спробувала спіймати її в кулак – мухи й слід прохолов. Ці комахи безмозкі, зате чудово відчувають, коли від них просто відмахуються, а коли не на жарт наміряються схопити.

      Я знову вляглася на дошки. У корови на тім бережку дзенькав дзвіночок – глухувато, сонно. Коровам дано хвоста, щоб відмахуватися від мух…

      Складно уявити, що моє Королівство – таке ж реальне, як ці корови, як вода, як жорсткий козирок на моїх очах. Складно уявити…

      Напевно, я задрімала.

      – Лапіна!

      Дуже гучний голос – схвильований, різкий… Я сіла, стягнувши з голови кепку. Просто переді мною стояли важкі черевики, з них вивищувався до неба охоронець – знайомий, з табору. «Сек’юріті» в таборі було двоє – вони стерегли по черзі й були вже доволі літні та опасисті. (На щастя, ніхто на нашу безпеку не зазіхав.)

      – Лапіна! Ти чуєш?!

      Я підвелася.

      Охоронець був дуже червоний. Скуйовджений – поспішав під сонцем усю дорогу від табору (це з його задишкою!). І дивився на мене якось дивно. Недобре дивився.

      – Там про тебе… запитують. Мерщій до начальника табору! Ну ж бо!

      Щось… трапилося вдома?!

      Мама дала мені з собою мобільник, вчора ввечері ми розмовляли – усе начебто було добре. А вранці, збираючись на пляж, я вимкнула телефон і залишила в директорському сейфі – ми всі так робили, у нас же на будиночках замки зовсім умовні…

      – Що таке?

      – Нічого не знаю. Швидко!

      Дівчиська попідводились на ліктях та зацікавлено витріщалися на мене. Хлопчик-рибалка висмикнув із води крихітну пліточку – вона зблиснула на сонці…

      Я застромила мокрі ноги в спортивні тапці. Під п’яту потрапив гострий камінчик, кольнув, ніби голкою. Я засичала крізь зуби, накульгуючи, на ходу його витрушуючи, підтюпцем побігла стежкою геть від берега – до табору.

      Біля адміністративного корпусу стояло авто – синій «Опель». Біля лави тупцяв Макс Овчинін із білим пластиковим кульком у руках. Але мені було не до Овчиніна; я збігла бетонними сходами ґанку. Начальником табору працював пенсіонер – не дуже старий (раніше він служив на будівництві виконробом). До нас директор ставився дуже непогано, з гумором принаймні. Але зараз я його не впізнала.

      Він стояв посеред свого маленького кабінету – рештки волосся стали сторчма, обличчя поблідло, губи міцно стиснуті. Коли я вбігла в розчинені двері (не стукаючи, мушу зізнатися) в пом’ятих шортах, у тапцях і з ногами, по коліна припалими пилом, він втупився в мене так, ніби вперше бачив. Начебто щойно дізнався, що я не дівчисько, а перевертень-терорист.

      – Здрасьте, Ігорю Борисичу… Що сталося?

      – Ось вона, – сказав начальник дуже холодно й зовсім не мені.

      Тоді лише я помітила, що біля вікна в кріслі сидить ще один чоловік – проти світла, тож я бачила тільки силует. Гладко зачесане волосся. Вуха щільно прилягли до голови. Дуже пряма постава (як у військових зі старих кінофільмів).

      – Оце Лапіна Олена. Я так розумію, необхідна присутність батьків? Адвоката? Адже ж так, якщо за законом?

      У начальника тремтів