Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко

було, що й там ніхто не жив – отвір затягло павутинням. (Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з підв’язаним до спини хвостом?…)

      Про що я думаю? Де зараз сам Оберон? Що ж тут трапилося – хто мені відповість на це запитання?!

      Я опустилася на коліна, доторкнулася щокою до шкіри й погладила її тремтячою рукою. Дуже хотілося виплакатись, сльози повзли вже до самого носа; я на превелику силу опанувала себе.

      Швидко смеркло. З вікна місто було як на долоні. Темне місто, тільки десь палала пожежа. Останні відблиски заходу відбивалися на куполі храму-музею. Я з натугою відчинила раму, розчахнула вікно.

      Майже відразу, не чекаючи запрошення, на підвіконня опустився чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кімнату, зіслизнув з підвіконня всередину й обернувся Максиміліаном.

      – Він не хоче тебе в союзники, – сказала я без вступу. – Або ти мені тут, зараз, поясниш, що трапилося, або…

      Він і оком не змигнув.

      – Бачила, хто прийшов?

      – Так…

      – Тепер-то Гарольд мене точно не прийме… У нього є інший, гарний і приємний союзник – принц-деспот. – Максиміліан недбало почесав носа.

      – Він збожеволів… – пробурмотіла я. – Гарольд схибнувся…

      – Ліно, зізнайся: Гарольд ніколи не був надто розумним.

      – Зате він завжди був шляхетним… – я хотіла додати: «на відміну від тебе», але стрималася. Впіймала себе на тім, що розмовляю з некромантом як із другом, адже він єдиний з усіх пам’ятав Оберона! І він не укладав, подібно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разів намагався мене вбити й ще спробує. Він начебто став якийсь… людяніший.

      – Хто випустив принца-деспота з в’язниці? – запитала я рвучко.

      – Ніхто. Він утік. Треба сказати, принцеса Розіна вмить розірвала їхній шлюб і втекла з якимось піратом.

      – Як Оберон допустив, щоб принц-деспот… – я захлинулася. – Слухай-но, я не можу більше чекати! Якщо ти знаєш, що з ним трапилося, – говори!

      Він охоче кивнув:

      – Я тебе на те й покликав… Давай подамося до мене в замок.

      – У тебе є замок?!

      – Ну… маленький. Це недалеко, тільки туди треба летіти.

      Я підстрибнула. Зависла над підлогою, повільно опустилася. Від думки про те, що доведеться лізти у вікно й злітати (вперше після тривалої перерви) просто над прірвою, над ровом із забитими кілками, робилося дуже незатишно.

      – Що я забула у твоєму замку? Хіба ми тут не можемо поговорити?

      – У моєму замку, по-перше, спокійно, й ніхто не завадить. По-друге, там повно смачної їжі та питва. По-третє… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боїшся ночувати з ним під одним дахом?

      Він сидів у отворі вікна, влаштувавшись так зручно, що від погляду на нього теж хотілося сісти, розвернутися, розслабитися. Унизу, в темряві ночі, яка підкрадалася все ближче, горіли багаття, тупотіли чоботи, хтось командував, хтось лаявся.

      – Не боюся, – озвалась я, недбало граючись посохом. –