Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко

Тому коли я стала – в джинсах і з посохом – на порозі його кабінету, він ледь стола не перекинув – так рвучко підхопився.

      Він теж постаршав. Отакої! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, мав сина… А тепер він відростив бороду й неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чолов’яга…

      – Ліно! Це точно ти?

      Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:

      – Ви вільні! І зачиніть двері!

      Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.

      – Це справді ти? – повторив він вимогливо.

      – Це я. Не мара, не привид.

      – Звідки ти взялася?

      – Мене привів Максиміліан.

      – Некромант?!

      Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.

      – Доброго дня, Гарольде. Рада… тебе бачити, друже.

      Він помовчав. Потім з силою провів рукою по чолу:

      – Вибач. Бачиш, що діється…

      Цей жест нагадав мені Гарольда – колишнього. Молодого. Друга.

      – Бачу, – сказала я через силу. – Я прийшла, щоб допомогти.

      Він підвів очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.

      – Лінко…

      Він щось хотів сказати, але не наважувався. І ця його нерішучість сипонула мені морозом по шкірі.

      – Гарольде, – я дуже старалася, щоб голос не тремтів, – друже… Ти так виріс, я тебе не впізнаю… А як твій син?

      Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи крісло для гостей.

      – Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі мого хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?

      – Що?!

      Він дивився на мене мовби здаля – ледь каламутним, напруженим поглядом.

      – Ми збираємося гідно загинути тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, у нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав…

      Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати. Але такого я не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства…

      І я поставила запитання, що хвилювало мене найдужче:

      – Де Оберон? Де його величність?

      Він ледь зсунув брови:

      – Хто?

      – Оберон!

      Він дивився, начебто пригадуючи. Потім владно підняв руку:

      – Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини – військова рада… Уйма ще не прибув?

      – Гарольде, це не ребуси! – я задихнулася від обурення. – Де Оберон? Мені хоча б можеш сказати? Він живий? Що з ним?

      – Я не знаю, про кого ти запитуєш, – зізнався він, і в голосі почулося роздратування.

      У