Стрілець. Стівен Кінг

– Ти говориш зовсім як манні.

      – Я трохи пробув із ними, але то було не життя для мене. Вони занадто балакучі й завжди шукають щілини у світі.

      І це правда, подумав стрілець. Народ манні завжди в дорозі.

      Деякий час вони мовчки споглядали один одного, а потім поселянин простягнув руку:

      – Я Браун.

      Стрілець відповів потиском і назвався сам. Цієї миті охлялий крук, що сидів на верхівці низького даху, обкладеного дерном, каркнув. Поселянин показав на нього швидким жестом руки:

      – Це Золтан.

      Зачувши своє ім’я, крук іще раз каркнув і злетів до Брауна. Сів на голові поселянина й зручно вмостився там, запустивши кігті в розкошланий чуб.

      – Трахати тебе, – виразно прокаркав крук. – Тебе й коняку, на котрій ти приїхав.

      Стрілець приязно кивнув.

      – Боби, боби, музичний фрукт, – натхненно проспівав крук речитативом. – Їси-їси, а з дупи звук.

      – Ти його цього вчиш?

      – Гадаю, це все, що він хоче знати, – відповів Браун. – Якось я пробував навчити його «Отче наш». – Його погляд помандрував десь за хатину, до безбарвної сланцевої пустелі, і на мить там затримався. – Та, схоже, «Отче наш» не для цього краю. Ти стрілець, чи не так?

      – Так. – Він присів навпочіпки й витяг тютюн. Золтан спікірував з голови Брауна й сів, тріпочучи крильми, на плече стрільця.

      – Я думав, вас уже не залишилося.

      – Тепер бачиш, що це не так, правда ж?

      – Ти прийшов із Внутрішнього Світу?

      – Давно це було, – погодився стрілець.

      – Там щось лишилося?

      На це стрілець не відповів, але вираз його обличчя промовляв: цю тему краще не зачіпати.

      – Переслідуєш того, іншого, так?

      – Точно. – І вслід за цим пролунало неминуче питання: – Давно він тут пройшов?

      Браун знизав плечима.

      – Не знаю. Тут із часом щось дивне коїться. Як і з відстанню та напрямком. Понад два тижні тому. Менш ніж два місяці. Відтоді як він тут проходив, чоловік із бобами навідував мене двічі. По-моєму, шість тижнів минуло. Але я можу й помилятися.

      – Їси-їси, а з дупи звук, – сказав Золтан.

      – Він робив тут привал? – спитав стрілець.

      Браун кивнув.

      – Залишався на вечерю, так само як і ти, гадаю, залишишся. Трохи з ним покалякали.

      Стрілець різко підвівся, і птах, невдоволено каркаючи, знявся з його плеча на дах. Дивне, трепетне заповзяття охопило стрільця.

      – Що він казав?

      Браун здивовано підвів брови.

      – Він був не надто балакучим. Питав, чи бувають тут дощі, коли я тут з’явився, чи поховав свою дружину. Питав, чи вона була манні, і я сказав «так», бо схоже, що він це вже знав. Говорив переважно я, а для мене це не надто звично. – Він зробив паузу, яку порушувало тільки гучне зітхання вітру. – Він чаклун, правда?

      – І не тільки.

      Браун повільно кивнув.

      – Я так і знав. Він витяг із рукава кролика, вже оббілованого й готового відправитися в казанок. А ти теж?

      – Хто,