Стрілець. Стівен Кінг

на те що я витратив цілу купу часу, протягом тридцяти трьох років (із 1970 до 2003-го) пишучи ці книжки, порівняно мало людей їх читали. Але ті, хто читав, фанатіють від них, утім, як і я сам – у будь-якому разі, досить сильно люблю, бо ніколи не зміг би допустити, аби Роланд потрапив у вигнання – жалюгідний притулок для нереалізованих персонажів (згадайте Чосерових пілігримів на шляху до Кентербері або людей із незакінченого останнього роману Чарльза Діккенса, «Таємниця Едвіна Друда»).

      Гадаю, я завжди припускав (десь глибоко в підсвідомості, бо не можу пригадати, щоб думав про це свідомо), що в мене буде час завершити роботу, що, мабуть, Господь у призначений час навіть надішле мені телеграму-співуна: «Тра-та-та-та, тра-та-жу, / До роботи, Стівене, / Закінчуй вже Вежу». І щось таке сталося насправді, я знову став до роботи, тільки спонукала мене не співуча телеграма, а вкрай близький контакт із міні-фургоном «Плімут». Якби автомобіль, що збив мене того дня, виявився трохи більшим чи удар – точнішим, то був би шанс для плакальників, «будь ласка, не треба квітів, родина Кінгів дякує вам за співчуття». І Роландові пошуки пригод навіки залишилися б незавершеними, принаймні в моєму виконанні.

      Хай там як, 2001 року (на цей час я вже трохи почав оклигувати) я вирішив, що настав час закінчити історію Роланда. І, відклавши все інше вбік, з головою поринув у роботу над останніми трьома книгами. Та, як завше, робив це не так для читачів, які вимагали книжок, як для себе самого.

      І хоч останні два томи ще чекають на виправлення, поки я пишу ці рядки взимку 2003-го, самі книжки були закінчені минулого літа. У проміжку між роботою редакторів над п’ятим («Вовки Кальї») та шостим («Пісня Сюзанни») томами я вирішив, що час повернутися до початку і взятися до остаточного редагування всього циклу. Чому так? Бо ці сім томів насправді ніколи не були окремими історіями, а становили розділи одного довгого роману під назвою «Темна вежа» і початок не був узгоджений із кінцем.

      Мій спосіб переробки за багато років не зазнав особливих змін. Я знаю, що є письменники, які роблять це в процесі написання, але мій метод критики завжди полягав у тому, щоб зануритися в сюжет, і просуватися якнайшвидше, стежачи за тим, щоб лезо висловлювання завжди залишалося якомога гострішим (для цього ним треба весь час користуватися), і намагатися випередити найпідступнішого ворога романіста – сумнів. Коли озираєшся назад, постає надто багато питань. Наскільки достовірні мої персонажі? Наскільки цікава ця історія? Справді-бо, вона гарна? Комусь вона буде потрібною? А мені самому вона потрібна?

      Коли перша, чорнова версія роману готова, я відкладаю її такою, як є, щоби визріла. Через деякий час – за півроку, рік чи два роки (насправді це не має значення) – я можу до неї повернутися з холоднокровнішим підходом (але так само з любов’ю) і вже тоді починати редагувати. Кожна книга циклу Вежі перероблювалася як окремий твір, я ніколи не сприймав свою працю як ціле, поки не закінчив том сьомий – «Темну вежу».

      Переглянувши перший том, який ви зараз тримаєте