Стрілець. Стівен Кінг

просто стислося серце (хоч і не досить сильно для того, щоби знову сісти за писання) – це була її обіцянка «не казати ні одній живій душі». За рік по тому, можливо, після нещасного випадку, внаслідок якого я опинився в лікарні, одна моя помічниця, Марша Ді Філіппо, отримала листа від чоловіка, засудженого до страти в Техасі чи Флориді, котрий хотів знати те саме: чим усе закінчиться? (Він обіцяв забрати таємницю з собою в могилу, від чого моє тіло взялося сиротами.)

      Якби на те моя воля, я б дав обом цим людям те, що вони в мене просили, – стислу версію подальших пригод Роланда, але, на жаль, у мене не було такої можливості. Я просто не знав, як усе обернеться для стрільця та його друзів. Для того щоб знати це, я мусив писати. Колись я тримав у голові короткий начерк, але потім згубив. (Мабуть, він не вартий був ані шеляга.) Все, що в мене залишалося, – кілька записів («Чусіт, чисіт, чосик, щось-щось-кошик» – так написано на одному з цих аркушів, який лежить у мене на столі, поки я пишу ці рядки). Із часом, починаючи з липня дві тисячі першого, я знову почав писати. На ту мить я вже твердо знав, що мені не дев’ятнадцять і мені не оминути жодного з тілесних ушкоджень, які можуть спіткати людину. Я розумів, що мені буде шістдесят, а може, навіть сімдесят. І хотів закінчити свою історію, поки гидкий Патрульний не прийде по мене востаннє. Наміру залишитися в пам’яті людей із чимось на кшталт «Кентерберійських оповідань»[1] та «Таємниці Едвіна Друда»[2] в мене не було.

      Результат – на краще це чи на гірше – лежить перед тобою, Постійний Читачу, незалежно від того, чи ти приступаєш до першого тому, чи готуєшся почати том п’ятий. Подобається це тобі чи ні, історія Роланда вже закінчена. Сподіваюся, ти отримаєш від неї насолоду.

      Що ж до мене, то я відірвався на повну котушку.

      Стівен Кінг

      25 січня 2003 року

      Передмова

      Майже все, що автори пишуть про свої твори, – некомпетентна дурня[3]. Ось чому вам до рук ніколи не потрапляла книга під назвою «Сто великих передмов західної цивілізації» чи «Найулюбленіші передмови американців». Звісно, так казати – це упередженість з мого боку, але, написавши як мінімум п’ятдесят вступів і передмов, не кажучи вже про цілу книжку, присвячену мистецтву писати художні твори, я думаю, що маю право на таке упередження. І вважаю, що ви можете серйозно поставитися до моїх слів, коли я вам скажу, що це може бути один із тих рідкісних випадків, коли мені справді є що цінного сказати.

      Кілька років тому я справив певний фурор серед своїх читачів, запропонувавши їм перероблену й розширену версію свого роману «Протистояння». Тоді я нервувався, і зрозуміло чому: з усіх моїх романів читачі завжди найбільше любили «Протистояння» (на думку найзапекліших фанатів «Протистояння», я міг би спокійно сконати у 1980-му і світ би від цього аж ніяк не постраждав).

      Якщо й існує така історія, що могла б позмагатися з «Протистоянням» в уяві читачів Кінга, то, мабуть, це оповідь про Роланда Дескейна

1

«Кентерберійські оповідання» – незакінчена збірка прозових і віршованих оповідок, написаних Джефрі Чосером у ХІV столітті. (Тут і далі прим. пер., якщо не зазначено інше.)

2

«Таємниця Едвіна Друда» – детективний роман Чарльза Діккенса, який письменник не встиг закінчити, бо його спіткала смерть.

3

Детально пророблений опис чинника дурні див. у книжці «Як писати книги» (On Writing), опублікованій видавництвом «Скрайбнерс» 2000 року. (Прим. авт.)