Полювання на дрохв. Петро Лущик

усміхнувся.

      – Я бачу, зараз даремно питати вас, чи володієте ви англійською мовою. Ви й українську забули.

      – Та чому ж, – нарешті знайшовся Стрепет. – Розмовляю, тільки моя англійська кульгає академізмом.

      – Тобто? – не зрозумів декан.

      – Це не розмовна, а літературна мова. Не знаю, чи зможу вільно розмовляти з англійцями.

      – От зараз можете це перевірити. Про вас ми вже думали давно, тому дали ваші дані представникові Даремського університету. Вона чекає вас в «Ґранд-готелі».

      – Вона?

      – Так, це жінка. Джулія МакКерн. Якщо ви згодні з нашим вибором, можете зараз же піти до неї. П’ятсот третій номер.

      – Зараз? – Федя з жалем подивився на свій одяг.

      – Не звертайте на це уваги, – заспокоїв його декан. – Пані Джулія сама крутиться серед студентів, тому не надає зовнішньому вигляду великої уваги.

      – А мене хоч в готель пустять у такому одязі?

      – Попробуйте. Якщо не вийде, прийдіть до мене, щось придумаємо.

      Від економічного факультету до «Ґранд-готелю» було недалеко – досить лише перейти проспект. Скільки Федя жив у Львові, жодного разу не переступав поріг цього престижного закладу. Тому з таким трепетом він відкрив двері готелю. До нього підійшов молодий чоловік і поцікавився метою його приходу.

      – Мене чекає Джулія МакКерн, – відповів Стрепет.

      Той критично оглянув його.

      – П’ятсот третій номер, – сказав він і показав на ліфт.

      Федя піднявся ліфтом, оббитим зсередини квітчастою тканиною, на п’ятий поверх. Знайшов двері з потрібною цифрою. Постукав.

      Майже зразу ж вони відчинилися, і Стрепет побачив досить високу жінку років п’ятдесят. Її темно-русяве волосся було коротко підстрижене. На ній було голубе довге плаття з глибоким декольте.

      – Ви до мене? – милозвучно запитала вона.

      – Так. Мене звати Федір Стрепет, – добираючи слова, відповів хлопець. – Я на рахунок обміну студентами.

      – О так, – зраділа англійка. – Прошу зайти.

      Так Стрепет зайшов в номер Джулії МакКерн. Вона запропонувала йому крісло під вікном, з якого відкривався вид на його факультет. Невже на його колишній факультет?

      – Мене звати Джулія МакКерн, – сказала вона. – Я є викладачем школи бізнесу Даремського університету. Ви – Федір? Пробачте, але ваше ім’я мені досить важко вимовити. Яке ім’я у нас є відповідним вашому?

      – Теодор, – подумавши, сказав Федя.

      – Чудово. Так я вас зватиму. Теодор або просто Тед. Ви не проти?

      – Та чого ж.

      – А мене звіть просто Джулія. Згода?

      – Так… Джулія.

      МакКерн запитала:

      – Вип’єте зі мною?

      Вона показала на пляшку червоного вина. Федя невиразно щось промугикав. Джулія прийняла це за згоду. Вона налила два бокали. Один подала гостю.

      – Чіз!

      Після випитого Джулія МакКерн продовжувала:

      – То ви згодні поїхати в Дарем! Вчитися прийдеться чотири роки. Вчитися важко. Можливо прийдеться підробляти. Зате диплом відкриє перед вами двері офісів великих фірм.

      Відтоді