Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

так кортить його побачити?

      – Так… ні… не знаю.

      – Ну, що б там тобі не хотілося, а в тебе буде така нагода.

      – Пити…

      – Звісно. Тримай.

      Ллойд передав Сміттєбакові великий термос із вишневим «Кул-ейдом». Той ураз його осушив, перехилився через стіл та застогнав, тримаючись за живіт. Коли судома минула, Сміттєбак подивився на свого рятівника очима, сповненими німої вдячності.

      – Зможеш трохи поїсти, як гадаєш? – поцікавився Ллойд.

      – Мабуть.

      Ллойд розвернувся до чоловіка, який стояв позаду них. Той бавився з рулеткою: запускав барабан, а тоді кидав на нього білу кульку та спостерігав, як вона скаче й торохкотить секторами.

      – Роджере, піди скажи Білюку чи Стефані-Енн, щоб намутили цьому мужику картоплі та кілька гамбургерів. От срака, чим я думаю? Він же тут усе заригає. Супу. Принеси йому супу. Так норм, чуваче?

      – Що завгодно, – вдячно пробелькотів Сміттєбак.

      – У нас тут є один пацик, звуть Вітні Горґаном – він м’ясником працював. Товстий, ротатий гімнюк, та як куховарить! Святі небеса! І в них тут є все. Коли ми приїхали, геники ше працювали, і всі морозилки повні. Веґас! Чи бачили ви десь пиздатіше місто?

      – Точно, – озвався Сміттєбак.

      Він ще не знав, як Ллойда звуть, однак той йому вже подобався.

      – Це Сібола.

      – Шо-шо?

      – Сібола. Шукали тисячі.

      – Ага, багацько народу й не один рік, та більшість дибають геть і жалкують, що знайшли. Ну, клич його як хоч – бачу, ти по дорозі мало на балик не перетворився. Як тебе звуть?

      – Чувак-Сміттєбак.

      Ллойда це ім’я ніби й не здивувало.

      – Супер. Б’юсь об заклад, що ти був байкером.

      Він виставив руку. На кінчиках пальців усе ще виднілися ледь помітні рубці, які лишилися після його висидки у тюрмі Фінікса, де він мало не помер з голоду.

      – Я Ллойд Генрейд. Приємно познайомитися, Сміттєбаче. Ласкаво вітаю на борту «Льодяника», нашого чудового корабля.[41]

      Чувак-Сміттєбак потиснув простягнуту руку. Йому довелося ковтати сльози, щоб не розплакатися від вдячності. Якщо йому не зраджувала пам’ять, це вперше в житті хтось захотів потиснути йому руку. Він був тут. Йому не дали копняка. Нарешті, нарешті його десь прийняли. Заради цієї миті він пройшов би ще стільки ж пустелі, обсмалив би ще одну руку та обидві ноги.

      – Дякую, – пробелькотів він. – Дякую, містере Генрейд.

      – Блін, братухо, як не називатимеш мене Ллойдом, доведеться весь суп вилити.

      – Значить, Ллойд. Дякую, Ллойде.

      – Ото воно. Як поїси, відведу тебе нагору, до твоєї кімнати – власну матимеш. Завтра дамо тобі якесь завдання. Гадаю, у боса на тебе свої плани, та поки й без цього роботи вдосталь. Ми багато чого знову запустили, та далеко не все. На Боулдерській дамбі працює наша команда – намагається струм запустити. Ще одна ватага займається водопостачанням. На виїзді розвідувальні загони, і щодня в нас з’являється шестеро-восьмеро новачків, та ти поки що сидітимеш

41

«На борту чудового судна “Льодяник”» («On the Good Ship Lollipop») – пісня про корабель «Льодяник», який доправляє слухняних дітей до країни цукерок. Уперше прозвучала у фільмі «Яскраві очі» («Bright Eyes», 1934 р.) у виконанні американської акторки Ширлі Темпл (1928–2014) і зрештою стала її коронною піснею.