Гаряче молоко. Дебора Леві

після якогось паломництва, ніби отримавши останній шанс. Роками чимраз більше й більше британських медичних спеціалістів шукали навпомацки в темряві діагноз, спантеличені, розгублені, принижені, скорені. Це мала бути наша остання подорож і, мабуть, мати теж це розуміла. Чоловічий голос щось прокричав іспанською. Медсестра штовхнула вперед важкі двері, показуючи мені, щоб завозила Роуз у кабінет, ніби промовляючи: «Вона твоя».

      Лікар Ґомес. Ортопед-консультант, якого я старанно шукала місяць за місяцем. На вигляд йому трохи більше шістдесяти, волосся майже повністю посріблене, з прикметною ясно-білою смугою, що простягалася через увесь лівий бік голови. На ньому був костюм у тоненьку смужку, руки мав засмаглі, очі сині й сторожкі.

      – Дякую, сестричко Сонечко, – мовив він до медсестри, так ніби для видатного лікаря, фахівця з м’язово-скелетних хвороб, називати працівників лікарні залежно від погоди було цілком звичною річчю. Вона досі тримала двері настіж розчиненими, немов її думки линули вдалину, аби блукати у Сьєрра-Неваді.

      Він, підвищивши голос, повторив іспанською:

      – Gracias, Enfermera Luz del Sol.

      Цього разу вона зачинила двері. Я розчула, як її підбори, скриплячи, стукали по підлозі, спочатку рівним кроком, а потім раптом пришвидшеним. Вона побігла. Луна від її підборів дзвеніла в моїх вухах ще довго потому, як вона вийшла з кабінету.

      Лікар Ґомес говорив англійською з американським акцентом.

      – Прошу, чим можу вам допомогти?

      Роуз мала спантеличений вигляд.

      – Та, власне, я у вас хотіла про це запитати.

      Коли лікар Ґомес усміхнувся, його рівнесенькі зуби геть усі виблиснули золотом. Це нагадало мені про зуби в чоловічому черепі, який ми вивчали на першому курсі в університеті: треба було здогадатися, чим людина харчувалася. У зубах було повно дірок, тож, імовірно, він пережовував тверде зерно. Пильніше розгледівши череп, я помітила, що в найбільшу дірку запхнуто маленький полотняний квадратик. Він був просякнутий кедровою олією, щоб полегшити біль та вбити інфекцію.

      Лікар Ґомес говорив трохи по-дружньому й водночас трохи офіційно.

      – Я перечитав ваші записи, пані Папастерґіадіс. Ви кілька років пропрацювали бібліотекаркою?

      – Так. Я рано пішла на пенсію за станом здоров’я.

      – Чи хотіли ви припинити працювати?

      – Так.

      – Отже, ви пішли на пенсію не за станом здоров’я?

      – Так склалися різні обставини.

      – Розумію. – Він не мав ані знудженого, ані зацікавленого вигляду.

      – Я мала каталогізувати, складати покажчики та класифікувати книги, – мовила вона.

      Кивнувши, він кинув оком на комп’ютерний монітор. Чекаючи, поки він зверне на нас увагу, я роззирнулася, роздивляючись його консультаційний кабінет. Меблів небагато. Як у лазничці. Кушетка на коліщатках, яку не можна ні підняти, ні опустити, срібна лампа біля кушетки.

      У шафці за робочим столом повно книжок у шкіряних