Покров. Люко Дашвар

– прошепотіла.

      Пізно увечері, змусивши себе відірватися від сухих, як осіннє листя, та напрочуд живих, дихаючих пристрастями сторінок архівних документів, Мар’яна полетіла до Хотинського.

      – Він був! Ярема – не вигадка! Він реально жив! – вітром увірвалася до лофту – сміялася, кружляла затишним стильним простором, ніяк вгамуватися не могла. – Він жив! – повторювала коханцю, коли трохи заспокоїлася.

      Усілася біля нього на дивані, вихлюпувала все, що назбирала за один тільки день в історичному архіві: після остаточної ліквідації політичної автономії Гетьманщини на основі Чернігівського козацького полку було створене Чернігівське намісництво, яке в 1781 році очолив генерал-губернатор Милорадович, і саме в цьому році батько Яреми Петро Дорош отримує дворянський титул, стає правою рукою генерал-губернатора, та справою свого життя вважає збереження пам’яті про ратні подвиги та звитягу Чернігівського полку, який вів свою історію з 1648 року.

      – Петрові допомагав його брат Самійло, і вони удвох… – Мар’яна раптом замовкла, бо наштовхнулася на холодний ошелешений погляд Хотинського. – Завдяки їм ми тепер знаємо чимало про козаків з Чернігівщини, – знітилася. – У 1783 році в Петра народився син Ярема. Петрів брат Самійло став воспріємником…

      – Ким?

      – Хрещених батьків у ті часи звали воспріємниками.

      – І це все?!

      Мар’яна завмерла – серце в п’яти.

      – Але ж… Тепер ми знаємо, що все те – не вигадки, що така людина реально існувала…

      – Ми й так знали про це! – Хотинський підскочив. Совав по лофту – нерви, нерви. – У нас є точна дата його смерті – 1843 рік! Хіба того мало?! Нам діти його потрібні! Онуки, правнуки, а не батьки, чорт забирай!

      – Ну, що таке смерть? – прошепотіла Мар’яна. – Що по смерті дізнаєшся?.. А життя розкаже – і про друзів, і ворогів. Про любов, про справи.

      – Навіщо?!

      – Щоби вони повідали… про дітей, онуків Яреминих, – говорила, все тьмяніла, тьмяніла. – Метричних книг, куди вписували відомості про народження, одруження і смерть людини, з тих часів збереглося зовсім мало, але лишилися щоденники, спогади…

      Хотинський зупинився, наче схаменувся. Присів біля розгубленої Мар’яни, обійняв.

      – Ти права. Вибач, золотце, – рівно, як під лінійку. – Ображаєшся? А почнімо цей вечір спочатку. Я вдома, ти вриваєшся, і я вже бачу – в тебе грандіозні новини. І кажу тобі: «Мар’яно, мовчи, сам здогадаюся! Ти… знайшла Ярему Дороша! Ти знаєш рік його народження! Як же круто! Тепер ти зможеш з’ясувати приблизний час одруження нашого козачка! Може, хтось із тодішніх добродіїв залишив спогади про те, як син хорунжого брав шлюб, а чи про те, скільки діточок подарувала йому дружина…»

      Замовк, скосив очі на засмучену Мар’яну.

      – Мар’яно, агов…

      – Я тут, – наче з іншого виміру. Щось упало і розбилося, і Мар’яна ніяк не могла втямити – що?

      – Визнаю і схиляю голову: ти виорала класний плацдарм для завтрашніх пошуків, – почула голос