Моя неймовірна подруга. Елена Ферранте

щось на кшталт помаху крила. Хтось продовжував гриміти, та вже не святковими ракетами чи грою в трік-трак, а пострілами з пістолета, в той час як її брат Ріно вигукував нестерпні непристойності на жовтуваті блискавки.

      Описавши мені той випадок, Ліла зауважила, що та річ, яку вона називає розмиттям, стала їй зрозумілою саме того разу, хоча в цілому її не можна називати зовсім новою. Наприклад, в неї нерідко бувало відчуття, що вона перевтілювалась в іншу людину, або річ, або число, або склад, відбираючи у них обриси, це почуття тривало впродовж долі секунди. В день, коли батько викинув її з вікна, вона була впевнена, що відчувала саме це. В момент, коли вона летіла в напрямку асфальту, маленькі руді, дуже дружні тваринки перетравлювали вулицю, перетворюючи її на однорідну м’яку речовину. Проте те, що трапилося в ніч Нового року, було для неї вперше. Це було відчуття невідомих істот, які ламали обриси світу і демонстрували свою жахливу сутність. Саме це її збентежило.

      2

      Коли Лілі зняли гіпс і її рука була цілком здорова, хоча ще біла-білісінька, її батько, Фернандо, вирішив допустити дівчину до занять у школі, обдумавши це рішення самостійно та передавши через Ріно та свою дружину Нунцію. Школа, яку мала відвідувати дівчина, була з вивчення вже точно не пам’ятаю яких дисциплін, чи то стенографії та машинопису, чи то бухгалтерської справи, чи домогосподарства, а може, й усіх цих трьох предметів разом.

      Туди Ліла відправилася зовсім неохоче. Нунцію викликали до школи викладачі, бо дочка часто пропускала заняття без поважної причини, зривала лекції; коли її опитували, вона відмовлялася відповідати, коли мала виконувати завдання, її вистачало максимум на п’ять хвилин, після чого вона починала відволікати однокласників. Одного разу, захворівши на страшну форму грипу, та ще й запустивши хворобу, дівчина, яка відрізнялася міцним здоров’ям, ніби втратила всі свої сили та енергію. Минали дні, а вона не одужувала. Тільки-но вона пробувала повернутися до свого звичного образу життя, правда, блідіша, ніж завжди, хвороба поверталася до неї. Колись, побачивши її на вулиці, я подумала, що зустріла привид зображеної в книзі вчительки Олівієрo дівчинки, яка скуштувала отруйних ягід. Після чого з’явилася чутка, що дівчина скоро помре, і це мене неймовірно налякало. Проте Ліла, не зважаючи ні на що, одужала. Але заняття вона пропускала, під приводом поганого самопочуття, і наприкінці навчального року провалила іспити.

      Я також почувалася не дуже добре в середній школі. На початку в мене були гарні сподівання, і більш того, якщо я цього й не говорила вголос, я була рада навчатися разом з Джильйолою Спанюоло, а не з Лілою. Кажучи по секрету, мені було приємно навчатися в школі, в яку ніколи не взяли б її, де я могла би бути найкращою і розповідаючи про яку, я завжди могла б похвалитися. Проте я одразу ж відстала від інших учнів, які виявилися значно розумнішими за мене. Я ніби бовталася у болоті разом з Джильйолою, ми були такими собі наполоханими власною посередністю тваринками, які боролися