2001: Космічна одіссея. Артур Кларк

Флойд доволі швидко задрімав, але одного разу прокинувся. Сонний, він не розумів, де перебуває; дивне оточення збивало з пантелику. На якусь мить чоловік подумав, що потрапив усередину китайського ліхтарика, тьмяне світло від стін салону викликало таке враження. Потім він твердо сказав собі: «Спи, хлопче. Це звичайний місячний шатл». І це подіяло.

      Коли Флойд прокинувся, Місяць займав уже половину неба, а посадкові маневри мали от-от розпочатися. Широка дуга вікон у секції пасажирів тепер розвернулася в напрямку відкритого космосу, тож для зручнішого спостереження за примісяченням він перейшов у контрольну кабіну. Тут на екрані можна було бачити фінальні стадії спуску.

      Наближалися місячні гори. Вони навіть приблизно не нагадували земні. Ті вкрито сліпучими шапками снігу, щільною рослинністю, мінливими коронами хмар. Однак дивовижні контрасти світла й тіні надавали місячним горам їхньої власної неповторної краси. Закони земної естетики тут не діяли, цей світ формували інші сили, ніж на юній зеленій планеті з її Льодовиковими періодами, з морями, що постають і зникають, із гірськими кряжами, що до світанку розчиняються, мов туман. Тут же відбувалося щось незбагненне для життя, але не смерть, бо смерть – це щось протилежне до живого, а Місяць до сьогодні життя не знав.

      Знижуючись, корабель тримався майже точно над лінією, що відокремлювала ніч від дня, просто під нею панував хаос колючих тіней, окремі гірські піки ловили перше проміння повільного місячного світанку. Хоч як сприяла електроніка, та це невдале місце для посадки. Корабель повільно відпливав звідти до нічного боку Місяця.

      Коли очі звикли до притлумленого світла, Флойд побачив, що нічна частина Місяця теж не повністю темна. Її заливало примарне сяйво, в якому, однак, можна розрізнити гори й долини. Це Земля, гігантський місяць для Місяця, затоплювала поверхню своїм сяйвом.

      На панелі пілота, на радарах, блимали вогники, на екрані комп’ютера висвічувалися й зникали цифри, то йшов відлік відстані до Місяця. Вони були ще за тисячу миль від місячної поверхні, як повернулася вага, бо реактивні двигуни почали своє м’яке, але постійне гальмування. Місяць повільно збільшувався, заполонивши собою все небо, сонце ховалося за обрієм, тепер було видно лише гігантський місячний кратер. Шатл опускався до його центральних піків, і несподівано Флойд помітив, що біля одного з піків ритмічно спалахувало яскраве світло. Схоже на радіомаяк у земному аеропорту. Флойд придивився до цього світла, і йому перехопило дух. Значить, люди створили на Місяці ще одну свою фортецю.

      Тепер кратер уже так розрісся, що його межі зникли за обрієм, а дрібні кратери, розкидані по його поверхні, почали виявляти свій справжній розмір. Деякі з них, що здавалися крихітними з космосу, мали милі в діаметрі й могли легко поглинути цілі земні міста.

      Під автоматичним контролем шатл сповзав із зоряного неба до безплідного ландшафту, залитого світлом великого півмісяця Землі. Тоді, перекриваючи свист реактивних двигунів