Жозеф Фуше. Стефан Цвейг

щоб пам’ять про таку врочистість зоставалася неминущою, через кілька днів випустили медаль. Але сьогодні її не знайти, очевидно, згодом герцоґ Отрантський їх усі поскуповував і знищив, так само як і книжки, що докладно описували цю величну звитягу його ультраякобінського й атеїстичного періоду. Він і сам усе добре пам’ятав. Але згодом його світлості, панові сенатору, міністрові найхристияннішого короля надто було б уже прикро, якби хто інший міг пам’ятати чи пригадати ліонську відправу.

      Хоч як огидно почав свій перший день у Ліоні Жозеф Фуше, проте вдавався лише до театру й сміховинного маскараду, нічиєї крові ще не пролито. Та вже наступного дня консули невідлучно замкнулись у віддаленому будинку, а боронячись від непроханих, виставили навколо збройні пости – немов символічно взяли двері на штаби перед усякою ласкою, проханням і милосердям. Створили революційний трибунал, а про те, яку моторошну Варфоломіївську ніч готували народні королі Фуше й Коло, писалося в їхньому страшному листі до Конвенту: «Ми виконуємо, – писали обидва, – нашу місію з завзяттям, властивим справжнім республіканцям, і з тієї висоти, на яку підніс нас народ, ми не опустимось задля нікчемних інтересів кількох людей, що мають більшу або меншу провину. Ми відгородилися від усіх, щоб не марнувати часу й ні на кого не зважати. Перед нашими очима тільки Республіка, що звеліла дати науку, провчити так, щоб затямили скрізь. Ми чуємо тільки волання народу, який вимагає негайно і страхітливо помститися за кров патріотів, аби не довелося знову побачити, як вона ллється. Ми переконані: в цьому мерзенному місті невинні тільки ті, кого гнобили та ув’язнювали кати народу, ми нітрохи не віримо сльозам каяття. Нашої сили не ослабить ніщо. Громадяни, ми запевняємо вас, що вважатимемо милосердя за небезпечну слабкість, здатну за мить знову роздмухати злочинні сподівання, тоді як їх слід загасити геть. Виявити бодай комусь милосердя – значить, дати попуску всім злочинцям і зробити наше правосуддя нечинним. Руйнування надто вже забарне, республіканське нетерпіння вимагає швидких засобів: тільки вибухи та всепожерний вогонь виявлять усю силу народного гніву. Воля народу – не те, що воля тиранів, її стримувати не слід, нехай буде вона, мов буря».

      І, за програмою, буря впала 4 грудня, невдовзі жахітною луною прогримівши над усією Францією. Рано-вранці з тюрми вивели шістдесят зв’язаних по двоє молодих арештантів. Але не потягли до ґільйотини, що, за словами Фуше, «працювала повільно», а вивели на Бротійські луки по той бік Рони. Про свою долю жертви здогадались, побачивши абияк викопані одна біля одної дві канави, а гармати за десять кроків від них вказали на метод масової бойні. Безборонних збили докупи й позв’язували, обернувши на ревучу, тремтячу й стогнучу грудку людського відчаю, що марно боронилась і борсалась. Звучить команда – із тієї вбивчої відстані, з жерел, до яких, здавалося, й віддих долинав, на людей, заціпенілих від жаху, вилітає картеч. Щоправда, не всі жертви загинули