Книга змін. Андрей Цаплиенко

він же стоїть перед ломбардом…

      – Так, я це розумію. Але чому ВСІ дорослі його так називають? І сміються?

      Усі наші знайомі бодай раз у житті мали справу з ломбардом. Потрібні гроші – здаєш що-небудь цінне в заставу. Хочеш повернути – плати більше, ніж тобі дали. Із-за фасаду показного комунізму визирала, зловтішно посміхаючись, реальна економіка. Дорослі це розуміли. Я – ні. Тому про холодильник із ломбарду їм було смішно, а мені незрозуміло. І подвійно було незрозуміло, що мама тривожно просила не ставити таких питань «чужим дядям і тьотям» і не вживати на адресу монумента слова «холодильник» хоча б у місцях великого скупчення людей.

      Ми сміялися, але не хотіли, щоб із нас сміялися чужі. Ми боялися, що наш сміх і наше почуття гумору оцінять інші люди. Якось мені трапилася книжка «Тім Талер, або Проданий сміх», і я запам’ятав звідти одну дуже важливу фразу: «Сміх – це внутрішня свобода». Але на ту пору мене ще не навчили жартувати.

      – Бабусю, а ти член партії? – спитав я, поїдаючи апетитну смажену картоплю, що жовто-сухорлявими скибочками лежала на чавунній сковорідці. Я любив картоплю і любив, коли цю величезну закіптюжену сковорідку ставили посеред столу на дротяну підставку і над нею здіймалась ароматна пара простого й багатого обіду. Моя любов до бабусиної картоплі була загальновідома, і я щосили підігрував образу фаната чавунної сковорідки. Одного разу, коли вона, мов язичницька реліквія, урочисто постала на столі і ритуал поклоніння шлунку доходив кульмінації, я з криком «Картопелько моя люба!» поцілував сірий чавун. Я, звісно ж, жартував. Але дуже швидко мені стало не до сміху. Чавун був іще гарячим, тож мої губи перетворилися на два червоні вареники раніше, ніж я встиг закричати від болю. Далі були нудні дні, проведені в межах двох наших кімнат у комунальній квартирі, і противна мазь, якою мені мастили опіки. Здається, тоді я збагнув, що жарт мусить мати свої межі.

      От не пам’ятаю, питав я бабусю про партію до гарячого поцілунку сковорідки чи після нього.

      – Ні, онучку, я не член КПРС, – відповіла вона, усміхнувшись.

      – Не член? Але ж ти комуніст, правда? – наполягав я.

      Моя проста й прямолінійна бабуся цього разу змовчала, а мама, зніяковівши від мого питання, квапливо відповіла за неї:

      – Так, так, звичайно, вона комуніст.

      Комуніст – це звучало круто. Це був знак належності до еліти. І я з дитинства знав, що можна бути комуністом і не бути членом Комуністичної партії.

      Так, мене не навчили жартувати. Не розповіли, коли треба сміятися з добрих жартів і як їх відрізняти від поганих. Тому я завжди думав, що «не-член КПРС» цілком може бути комуністом.

      Мені хотілося здійснювати подвиги. Із червоним прапором над головою йти визволяти інші народи від капіталістичного ярма. Дарувати щастя колективізації фермерам Північної та Південної Америк, які страждали від проклятущих латифундистів. Мені марилось, як я в зеленій касці з червоною зіркою йду вулицями визволеного Парижа