Персеїди. Нічна повість. Марiанна Гончарова

все перепрошуєте. Серйозно? Чи це флеш-моб? Ага, прихована камера, так? Ха-ха-ха! Як це я раніше не здогадався, тут десь прихована камера! А для якого каналу знімаєте?

      – Та ніі! – у відчаї заволала я. – Мені в метро треба, але я не можу вибратися звідси!

      Хлопчина, все ще недовірливо, потягнув мене за руку. У товкотнечі з мого пальта посипалися ґудзики, зачіску було зіпсовано, зате я потрапила досередини.

      – Ось так і моя мама, – сказав хлопчик прощаючись, – як приїде, то з усіма готова заговорити. Чомусь вона вважає, що всі будуть такі ж привітні, як вона, і захочуть зупинитись і тут же побалакати, приміром, як садити кущі аґрусу, щоб ягода була велика і прозора…

      Отож – про наших сусідів.

      Не знаю, звідки вони до нас приїхали, може, з отих місць, де всі кудись поспішають і біжать. Але вони ніколи не садять у себе на подвір’ї квітів, все у них заросло бур’янами. У них немає собаки, а бродячих котів вони шпиняють так, що ті обходять їхній дім десятою дорогою. Його звати Сірожа. А її імені ніхто не знає. Ми всі міркуємо: а як же її звуть? У Сірожі запитуємо: а як звати вашу дружину? А він буркне щось:

      – Т-та! Мать її…

      Малого запитуємо їхнього, шестирічного:

      – Як тата звати?

      – Ни наю…

      – А маму?

      А він:

      – Мама…

      – А бабусю?

      Хлопчик розпливається беззубо:

      – Таїсія… Данилівна. А дідуся – Іван Прокопович.

      Він, до речі, у бабусі й дідуся живе, трохи далі, на паралельній до нашої вулиці. Хороші в нього бабуся і дідусь. Вони – батьки отого Сірожі. І дуже потерпають, що у них такий синок і така невістка. Хлопчик – їхній промінчик надії.

      Прокидаються ці двоє – Сірожа та його половина – десь о п’ятій ранку. А позаяк уся наша невелика вулиця Сосновий Гай стоїть над водою, то звуки чути добре, надто з відчинених вікон. Ми вже всі навчені не галасувати, знаємо, де в кого діти сплять. А наші сусіди не церемоняться.

      – Бубубу… – це його хрипкий голос.

      – Вявявяяааа! – її істеричний.

      – Бубубубу… мать… бубубу, – знову він досить благодушно.

      – Вявявявяаааа!!! – злостиво вона.

      Раптом дзенькіт скла, гуркіт, крики, стукіт якихось предметів… Тиша.

      – О! – його голос. – Догавкалась?

      І спершу тихий, а потім дедалі гучніший сміх з усіх відчинених вікон нашої невеликої вулиці Сосновий Гай. До слова, тут немає жодної сосни. Слід би посадити.

      Хлопчику їхньому ми нещодавно подарували бумеранг. Оте мисливське знаряддя аборигенів маорі навіщось надіслали моїм дітям із Австралії – гарний, яскравий, розмальований фігурками людей, тварин, птахів. Справжній і, як належить, вигнутий бумеранг. Але нам він навіщо? – ми проти полювання. Віддали хлопчику. Причому цей бумеранг справжній, не сувенірний. А Сірожа – пияк і нероба – відібрав його у сина. Погратися. А що іще чоловікові робити – часу вільного досхочу. Випив уранці і, як каже Жванецький, весь день вільний. А тут хоч якесь заняття – бумеранг жбурляти.

      Два