Персеїди. Нічна повість. Марiанна Гончарова

цей летючий стрімкий потік, як і сто, і тисячу років тому… І точнісінько так само шепоче своє сокровенне бажання услід миготливому вогнику. Адже про Персеїди писали ієрогліфами іще тридцять шостого року до нашої ери в китайському літописі! Хтось один, мудрий і завбачливий, звідти, з глибини віків, помахав привітно людським нащадкам у певності, що будуть і в майбутньому такі, хто не втикатиметься в землю носом, допитливо прозиратиме зоряне небо. Отой хтось подумав про нас – про мене і моїх дітей – і передав нам листа, написаного тоненьким китайським пензликом, але не крізь відстань, а крізь час, немовби підказуючи: незабаром падатимуть Персеїди, обов’язково загадайте бажання, це ваш шанс.

      Отак ми відтоді й пов’язані – всі мрійники й оптимісти – з нашим минулим і майбутнім і з отим нашим древнім відчайдушним майстром пензлика й ієрогліфів на рисовому папері – фантазером і життєлюбом. Пов’язані нашими таємними бажаннями та вірою в благословенну місію невтомних зоряних дощів.

      Отаке… Колись, багато років тому, влітку, як я вже нахвалялася, я видерлася на дах, піймала поглядом потік, що черкав небо, залишаючи тоненькі золоті сліди. А коли невдовзі (хоч і через якийсь, досить-таки тривалий час) здійснилося все, що мною було загадане, я збагнула: треба терміново ділитися цим із друзями! Це ж диво, а дива не можуть належати одній людині, я ж не скупий лицар якийсь! І тоді, напередодні серпневого зоряного дощу я написала оголошення і розмістила його у себе на сторінках у Живому Журналі та Фейсбуці. Мовляв, звертайтеся до мене, друзі, сміливо, що бажаєте, загадуйте – у мене здійснюється! Нумо веселитись! Це ж цікаво: хтось загадає щось простеньке: нову сукню, цуценя чи пилосмок до Нового року, або якийсь там легкий заробіток. Причому я була певна, що там не буде побажань на кшталт «зеленого бабла» або «щоб мої вороги повиздихали до ноги», бо добре знаю своїх товаришів по перу та клавіатурі. Друзі відгукнулись. І прочитавши оте, що вони написали, я упродовж кількох днів не могла ні спати, ні їсти й пити. Натомість – уже без жартів, хотіла цього чи ні, зобов’язана була лізти на дах із довжелезним списком найзаповітніших бажань моїх прекраснихі начебто таких благополучних друзів. Побажань жартівливих і вагомих, реальних чи фантастичних, кумедних і серйозних. Причому таких серйозних і заклинальних, немовби я, вмостившись на даху, як зв’язковий або посередник між землею і небом, отим всеосяжним таємничим небом, була останньою їхньою надією. І я, звісно лаючи себе за легковажність, таки полізла на дах і читала вголос ці побажання, промовляла їх, як закляття, підсвічуючи роздрукований список друзів та їхніх прохань ліхтариком, та молила за них небо і зірки. Я розмовляла із зірками, як із живими. «Розумієте, – говорила я, – хлопчик не ходить. Чому так? Дитина народилася з абсолютною вірою в добро і бачить, що всі діти бігають, граються, а він – ні. Хіба це справедливо?»

      Або ось, слухай, невже тебе ось таке не розчулить:

      «Щоби солдат Гіль, який служить нині в ізраїльській армії,