Персеїди. Нічна повість. Марiанна Гончарова

А батько каже: „Що люди скажуть?“ Тут у нас, в глибинці під Рязанню, такі язики злі, хоч Єсенін тут і народився у нас. Пліток боюсь. От і забороняю собі все. Щоб ім’я моє не шарпали. Наташа».

      «Хочу, щоб мама навчилася жити без тата і припинила щодня їздити на кладовище. Оля».

      Ти, таємниче безкінечне небо, і ти, летюча зірко, чи розумієте ви, що люди повсякчас прагнуть дива? Саме таких див, які тобі, стрімка Персеїдо, до снаги, адже летиш через усе небо, через дні, роки, століття, через ночі та через наші долі. Відважна Персеїдо, тобі, як казала моя бабуся, все до снаги, чуєш?

      Розділ другий

      На даху

      Одне слово, я прихопила з собою наш новий, нещодавно придбаний цейсівський бінокль, як завжди сподіваючись, що небеса й цього разу мене почують. Власне, полізла я туди передовсім через те, що пообіцяла полегшити важкий тягар негараздів моїх дорогих друзів. Отож всілася нагорі, закутавшись у стару ковдру, перечитуючи ще і ще раз список побажань.

      До речі, бінокль у житті – дуже важлива, практично необхідна річ. Коли ми з чоловіком ще тільки збиралися побратись, він, тоді ще студент, зробив мені дивовижний подарунок – не вульгарний перстень або якусь там кофтинку, не букет квітів чи кулінарну книгу, не набір баняків чи скатертину із серветками. Вибрав те, що треба (справді найкращий подарунок на землі), – невелику підзорну трубу. І ми з цією трубою – Кузьмич і я – ходили до центрального парку підглядати за тим, що відбувається на танцмайданчику. Там товклась молодь з найближчих навчальних закладів, бо вподобала це місце для своїх зустрічей. Підзорна труба була справжнім дивом для мене, короткозорої, – як гарно бачити обличчя, усмішки, гримаси, грайливе кокетування, різні кумедні танцювальні колінця!

      Щоправда, нас якось упіймали за нашим неблаговидним заняттям, і ми ледь устигли дременути звідти. А згодом, шкода, і взагалі довелося продати нашу трубу, аби купити щось нікчемне на кшталт сукні для якоїсь урочистості. Але потяг до такої захопливої для душі справи – дивитися в добротну оптику, і не лише на людей, але й на птахів, звірів, хмари, зірки, врешті-решт – у нас лишився. Та й не тільки у нас. Виявилося, що це – вельми розповсюджене хобі.

      Та ось хоч би й нещодавно. Ходили ми в гості до друзів. Вони – такі собі вільні творчі люди. Художники. Вона – просто неймовірна красуня, закохана у свого чоловіка. Загалом – усе взаємно, прекрасна пара, Олена і Славко. Він каже: зараз повечеряємо, а тоді я вам щось покажу, хочете? Ми, звісно, кивнули. Повечеряли нетерпляче, тоді Славко витягає бінокль! Хороший, цейсівський, і каже: дивіться о-он туди, на балкон отого особняка, на третьому поверсі, бачите? Тільки так, щоб вас не примітили.

      Ми по черзі дивилися з-за штори. А там на балконі стоїть у піжамі (синій з білим комірцем) дядько Вавка К.Т. (ми його впізнали), себто генеральний директор однієї серйозної контори. Тобто шанована в місті (та що там у місті!), шанована в країні людина! Ну, не так щоб, щоб усіма шанована, бо, як і за що сьогодні шанують, хіба не ясно? Коли були вибори в цій установі, там за статутом умова