Проект «Україна». Австрійська Галичина. Отсутствует

й мовні кліше. Офіційно Галичина асоціюється з українською мовою, однак цивілізаційним кодом її міського населення (особливо у повоєнні роки) стає також і російська мова. Внаслідок пропаганди білінгвізму, що, за задумом ідеологів КПРС, мала вести до майбутнього злиття мов і націй, виникає радянський варіант міського говору – суржик, який поступово проникає у систему діалектного мовлення сіл. Відповідно трансформуються і стереотипи повсякденності. Початково їхнім наскрізним гаслом стає ліквідація давніх соціальних уявлень і форм товариського життя у місті та на селі. Останні оголошуються відсталими, забобонними, містечковими, негуманними тощо. Крім того, простежується тенденція до спрощення і уніфікації норм поведінки, а в рамках боротьби із залишками релігійного світогляду створюються нові, світські, звичаї та обряди. Це не означає, що на неофіційному рівні давня міфологія Галичини була повністю знищена. Вона існувала, хоч і в дуже видозміненому, мозаїчному вигляді. Так, на рівні приватних розмов й далі існував образ старого галицького інтелігента (звідси – культ композитора С. Людкевича у мистецькому і не лише мистецькому середовищі повоєнного часу). Людей і надалі цікавила культура довоєнної Галичини (звідси – певний ажіотаж, який викликала публікація поезій Б.-І. Антонича у 60-х рр. ХХ ст.). У родинах священиків, навіть тих, які перейшли у православ’я, ще деякий час утримувалися давні стандарти поведінки, властиві цьому середовищу давніше. Продовжували існувати й елементи українського спільногалицького койне, хоча, переважно, у мові старшого покоління. Не зовсім зникло, зрештою, й давнє протиставлення інтелігента й обслуги: у окремих сім’ях функції давньої служниці певний період ще виконувала «хатня робітниця» чи «домогосподарка». Зрештою, існували спроби реанімувати міф давньої Галичини, прикладом чого стала творчість дисидентів (зокрема І. Калинця). Амбівалентним було ставлення радянської влади й до народної культури галицьких селян, яка все ще залишалася традиційною. З одного боку, її намагалися корегувати, знищуючи «давні забобони», а з іншого – пробували вивчати. Поява таких монографій, як «Бойківщина» чи «Гуцульщина» у середині 80-х рр. була також своєрідною спробою «законсервувати» уявлення про етнографічну Галичину з її бойками, лемками та гуцулами. (Зрештою, культура останніх стала частиною радянської масової культури й активно використовувалася для пропаганди нового способу життя.) Отож, пам’ять про Австрію та згодом Польщу на галицьких землях не щезла, а лише стала одним із різновидів індивідуального та колективного підсвідомого.

      Однак при цьому вона зазнала дуже серйозних змін: це виявилося уже в пострадянський період. Так, уже з часу перебудови, тобто з кінця 80-х років, у ментальності галичан почалася реінкарнація давніх, довоєнних стереотипів. Вихідним пунктом цього процесу стали, як відомо, символічні образи легіону УСС часів Великої війни, Галицької армії, ЗУНР та суміжні з ними символи.