Проект «Україна». Австрійська Галичина. Отсутствует

та світської інтелігенції поставало то у вигляді сімейних фотоальбомів, то – «родослівного дерева», укладання якого вважали родинного («фамілійного») престижу.

      Відповідно до цих зразків формувався й певний образ суспільства. Його підставою довгий час слугували два стійкі стереотипи. Одним з них було відчуття дистанції між різними суспільними колами (протиставлення господар / обслуга), а також поколіннями (старші і молодші). Другим – навпаки, почуття приналежності до певного товариства, професійного чи родинного «круга». Така картина чітко поділеної соціальної дійсності не раз породжувала спротив. Скажімо, представники українського феміністичного руху першої третини ХХ ст. у Галичині вважали поділ на «круги» перешкодою для розвитку колективного життя, а усталені ідеали патріархальної родини – обмеженнями, що заважають саморозвиткові жінки. У вихідців із Східної України дистанціювання між представниками різних суспільних середовищ викликало враження «клановості», замкненості, нещирості, вузькості інтересів тощо (звідси – наукове «причинкарство» галичан у Ю. Шевельова). Поруч із образом ввічливого, вихованого та ерудованого галичанина в їхніх очах поставав також стереотип підступного і жорстокого жителя Галичини, наділеного провінційним світоглядом і суперечливим характером: «спочатку велика клопітливість, щире бажання допомогти наддніпрянцеві, потім, дуже швидко – збайдужіння, потім – (…) бажання штовхнути цього наддніпрянця, загнати на слизьке або кинути безпорадно-самотнім чи (…) якось на ньому заробити, зужити», – зауважує у своєму «Щоденнику» А. Любченко. Так чи інакше, подальша історія Галичини спричинила і руйнацію освячених традицією уявлень та форм життя, і прагнення їх відродити на новому ґрунті. Тому спробуємо коротко простежити долю «галицького міфу», порівнюючи структури двох різних ментальних парадигм – радянської і посткомуністичної.

      І впродовж 1939–1941 років, і після Другої світової війни радянська влада намагалися провести тотальну заміну австрійських і польських колективних стереотипів, щоб створити новий образ «іншої», соціалістичної Галичини. Ця стратегія реалізувалася двома шляхами. Перший передбачав створення негативного іміджу Галичини капіталістичної. Окремі елементи цього образу певним чином відображали реальність, і тому зустріли позитивний відгук серед галичан-українців. Такою була, наприклад, критика національної політики ІІ Речі Посполитої і офіційна українізація галицьких міст. Радянський ідеологічний дискурс швидко розповсюдив образ «радісного Львова», який після десятиліть чи навіть століть полонізації знову говорить українською і радіє появі Радянської армії-«визволительки». Досить швидко радянська пропаганда створила великий лексикон стандартних кліше й гіперболізованих формул, які, за задумом авторів, мали постійно асоціюватися з певними подіями, місцями та постатями минулого. У австрійській та польській Галичині стали