Проект «Україна». Австрійська Галичина. Отсутствует

хоча виборець, як і раніше, мав право легітимно голосувати лише один раз. Так, 2/3 виборців II цензової міської курії, які сплачували найвищі податки, голосували ще й у ІІІ загальній міській курії. Деякі з них могли також входити до IV курії торгово-промислових палат, або до V курії промислових об’єднань міст Львова та Кракова. Таким чином, ця виборча технологія дозволяла заможним виборцям віддавали від 2 до 5 голосів. Виборці VІ курії сільських громад, які належали до списку 2/3 найбільших платників податків, також віддавали по 2 голоси. У такий спосіб відміна двоступеневих виборів та запровадження загального голосування у ІІІ та VІ куріях компенсувалися новими, ще ефективнішими виборчими технологіями, які були покликані забезпечити полякам гарантовану більшість у крайовому сеймі, незважаючи на те, що у Східній Галичині вони становили національну меншість[99].

      Згідно змін до крайового статуту у складі Галицького сейму утворювалися нові структурні одиниці та чіткіше розписувалися окремі процедури. У Сеймі формувалися дві національні курії, які відповідно складалися з 166 польських та 62 українських депутатів. Склад усіх сеймових комісій, делегатів до крайових інституцій та Рахункової палати, що запроваджувалася для контролю за крайовими фінансами, формувався на основі вище зазначеного мандатного співвідношення, тобто квота для українців становила не більше, ніж 27,19 % місць.

      Керівництво сейму – крайового маршалка та 2-х його заступників польської та української національностей —, призначав імператор зі складу Сейму. Виконавчий орган крайової репрезентації – Крайовий виділ формувався на основі рівних національних квот та складався з крайового маршалка та 8-х членів – по 4 від польської та української курії. Маршалок, як голова Крайового виділу, повинен був сам визначати зі складу Сейму 2-х своїх заступників – поляка та українця, а 3-х членів обирали посли від усіх курій за національною ознакою (по одному від І, від ІІ, ІІІ, ІV, V та від VІ). За такою ж схемою обиралися заступники членів Крайового виділу[100].

      Згідно змін до крайового статуту рішення щодо перегляду меж між поміщицькими землеволодіннями та сільськими громадами вимагало 2/3 голосів за присутності не менше, як 186 депутатів (тобто 124 голосів)[101]. Внесення будь-яких змін до положень крайового статуту, виборчого порядку та табелярного додатку вимагало 2/3 голосів за присутності не менше ¾ від складу Сейму (тобто 114 голосів)[102]. Це означало, що ухвалення основних крайових законів передбачало готовність українських депутатів солідарно голосувати з поляками та обов’язкову їх присутність на засіданні (мінімум – від 6 до 21 осіб). За умов перманентної обструкції української опозиції ухвалення таких рішень узагалі ставало неможливим. Таким чином, у діяльність Галицького сейму закладалися первинні підвалини для функціонування моделі політичної співпраці на основі координації між більшістю (польською курією) та опозицією (українською курією).

      Збільшення чисельності українського представництва у Сеймі незначно розширило набір політичних

99

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.

100

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.

101

 Зміни до крайового статуту регламентували новий паритетний принцип співіснування об’єднаних з сільськими громадами поміщицьких землеволодінь. Зокрема, дідич не мав права користуватися громадськими угіддями; був зобов’язаний долучатися до адміністративних видатків громади; міг, за бажанням, виконувати поліцейські функції на території свого помістя; мав вірильний мандат у раді громади, якщо сплачував неменше, ніж 100 крон прямих податків.

102

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.