Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

очах леліючи покару

      І лютий гнів

      На всіх царів.

      Один – жіночий ряд. Там покритки

      Замучені, із безрозумним горем,

      Із випитим лицем, із поглядом суворим

      Стоять і мнуть хустки.

      А другий ряд – катовані солдати,

      Забиті лозами, посаджені за ґрати.

      А серед них і кістяки, мерці

      Шпіцрутени тримають у руці,

      І козаки замучені, й казахи

      Похнюплені – орбіти без очей,—

      І вітер розвіває чорні лахи

      Над білими цурпалками плечей.

      Од заходу до сходу – два ряди.

      Вже крики звідусіль: «Пора – веди!»

      І він, Тарас, веде катів людських.

      Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,

      І так горлає їхній зойк невпинний,

      Щоб в майбутті він за віки не стих.

      Тарас веде Миколу, що його

      Хотів засипати казахськими пісками.

      На спині пещеній танцює вже вогонь,

      І Олександр Романов йде з братами,

      Їх святить гнів народів… Свист і свист.

      Він опритомнів у тяжкому горі…

      Це хуртовина бляхи білий лист

      Зірвала – грімкотить і цьвохкотить надворі.

      І гасне свічка, як його життя.

      Він другу світить. Тужно вітер свище.

      Даремно в шибку б’ється каяття,

      В душі стліває чорне попелище…

IVДалекий дівочий голос

      Я тебе чекала роки й роки,

      Райдугу пускала з рукава

      На твої задумані мороки,

      На твої огрозені слова.

      Я тебе в Закревській поманила,

      Я душею билась в Рєпніній,

      А в засланні крила розкрилила

      В Забаржаді, смуглій і тонкій.

      Ні мотиль-актриса Піунова,

      Ні Ликери голуба мана

      Цвітом не зронилася в грозову

      Душу вільну, збурену до дна.

      Я б тобі схилилася на груди,

      Замість терну розсівала мак,

      Та мені зв’язали руки люди,

      «Хай страждає, – кажуть, – треба так».

      Хай у ньому сльози доспівають

      В ненависть, в покару, у вогні,

      І мене, знеславлену, пускають,

      Щоб ридали вірші по мені.

      Я – Оксана, вічна твоя рана,

      Журна вишня в золотих роях,

      Я твоя надія і омана,

      Іскра нероздмухана твоя.

VДруге марення

      З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,

      всідається біля свічки і цвірінчить:

      Ми – українські горобці,

      Як оселедці, в нас чуби,

      Вкраїнський усміх на лиці,

      Вкраїнські писки і лоби.

      Що нам сипнуть, те ми клюєм,

      Чолом за ласку віддаєм.

      Цар нас шугнув, і ми – о страх! —

      Всі пурхнули по смітниках.

      То служимо в своїх панів,

      Як Бог велів і цар велів,

      То мостимося до чужих

      І в урнах порядкуєм в них,

      А те, що Україна гола, —

      Нам соромно за наші вола,

      Ми обминаєм наш смітник —

      Вже одбуяв козацький вік, —

      І