Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

спалахнуло, аж день злякався!

      Все стало синім, місячно-синім —

      Засвітилась сльоза Пікассо.

      І зайнялися в дівчини зорі,

      І прикипіли карі:

      «Та ну!?»

      Тонуть у морі, тонуть і в горі —

      І ми в сльозі потонули.

II

      Діти плачуть, і плачуть дерева.

      У мами не очі, а дві сльози.

      Синхрофазотрони ридають, як леви,

      І фіолетовий плач у грози.

      Передані сльози оркестрам і лірам,

      Митцям передані,

      бо людям ніколи, —

      Художники плачуть

      «Королем Ліром»,

      «Снігами Кіліманджаро»

      і «Гернікою»…

III

      Пройшов крізь Сезана, Моне і Мане,

      «Валькірією» захлинувся в Одесі…

      Майнуло – і він мене промине,

      Чи я загублю його десь.

      Рідні пророки злісно шептали:

      «Він шизофренік, не йди в його очі».

      І поетичні муки Танталові

      Злякано врочили.

      Та в серці цей каторжник, чорт в синцях,

      Денно і нощно мне глину й залізо.

      Чорна фуфайка йому до лиця,

      «Юманіте» у кишені навскіс.

      Атомні сльози течуть в імлі

      На чистий пензель солоною правдою…

      Він сам – геніальна сльоза Землі

      В штанах, замурзаних райдугою!

      Дві сестри

      Дві сестри, тоненькі і сухенькі,

      Осінь ловлять в пелени над ставом.

      З господарства лине чистий дзенькіт,

      У воді поплюскує небавом.

      Віспа порябила лиця жовті,

      Доброти у серці не роз’їла.

      Полум’яне листя сипле жовтень,

      Тужавіє нива задубіла.

      Гуси білі, вилизані, тлусті

      Ґелґотять, бо скоро будуть вбиті,

      І калина у червоній хустці

      Кров’ю сходить по степлілім літі.

      Дві сестри старенькі на пташарні

      Лускають насіння гарбузове,

      І дрижать їх руки незугарні,

      Чорні, закоцюрблені, дубові.

      Кури, гуси – все життя у пір’ї.

      Є город маленький коло хати.

      Чорнобривці спіють на подвір’ї.

      Є коза, щоб молоко давати.

      А вітри двадцятого століття

      Моє серце трудне підіймають.

      І сидять старенькі край заміті

      У вогні осіннього розмаю,

      Вмерло їхнє «бути чи не бути»,

      А повз них летять у світ дороги.

      Стань!

      Подумай!

      Скільки доль забутих

      Навіть не спиналося на ноги.

      Непомічена прийшла людина.

      Непоміченою тихо вмерла.

      Стань! Тяжка провина безневинна

      Крила над тобою розпростерла.

      Соната Прокоф’єва

      Улюбленому

І

      Закрутили, загули, заграли,

      Чистим лугом серце повели

      Вишукані голубі хорали

      По стежині сизої імли:

      Жовтороті полохливі грози

      Пнулися з оранжевих шкарлуп,

      І дуби, як чорні важковози,

      Гупали, всідаючись на круп.

      Схід