Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

сірники. Така моя пропозиція.

      – Що? – насупилася на нього Бетані.

      – Ви мене чули.

      – Йой, гадаю, що так, але не второпаю, що ви маєте на увазі. Напевне там є газетний кіоск, нагорі, містере Дженкінс. У них повно сірників. І сигарет, і одноразових запальничок.

      – Згоден, – сказав Дженкінс. – І все ж таки раджу вам заощаджувати ваші сірники.

      «Він знову грає Філо Крісті, чи як там його», – подумав Алберт.

      Він уже було збирався вказати на це, ввічливо попрохавши містера Дженкінса згадати, що вони не в якомусь з його романів, коли Браян Інґал зупинився перед підніжжям ескалатора, і то так раптово, що Лорел довелося різко смикнути Дайну за руку, щоб сліпа дівчинка на нього не наштовхнулася.

      – Легше на поворотах, гаразд? – попросила Лорел. – На той випадок, якщо ви не помітили, тут незряча дитина.

      Браян її проігнорував. Він блукав поглядом по невеличкому гурту біженців.

      – Де містер Тумі?

      – Хто? – перепитав лисий чоловік… тобто, Ворік.

      – Той парубок, у якого важлива зустріч у Бостоні.

      – Кому воно треба? – кинув Ґефні. – Зник з очей, зійшов і з думки.

      Але Браяну було тривожно. Йому не подобалася сама думка, що Тумі міг десь заникатися й діяти самостійно. Він не розумів чому, але йому зовсім не подобалася така перспектива. Він кинув погляд на Ніка. Нік знизав плечима, потім похитав головою.

      – Я не бачив, коли він зник, друже. Загрався з телефонами. Вибачаюся.

      – Тумі! – крикнув Браян. – Креґ Тумі! Де ви?

      Відповіді не було. Тільки та сама химерна, гнітюча тиша. І тоді дещо зауважила Лорел, дещо таке, від чого в неї похолола шкіра. Браян, склавши долоні, кричав угору вздовж ескалатора. В будівлі з такою високою стелею мусило відповісти бодай якесь відлуння.

      Але тут його не було. Жодного відлуння, зовсім.

      10

      У той час поки інші були зайняті справами на першому поверсі – двоє підлітків та той стариган стояли біля ятки компанії з оренди авто; решта дивилися як громило-британець випробовує телефони, – Креґ Тумі тихо, як мишка, прокрався нагору по бездвижному ескалатору. Він точно знав, куди бажає потрапити; він точно знав, що шукати, коли туди дістанеться.

      Швидкими кроками, розмахуючи портфелем біля правого коліна, він пішов через велику чекальну залу. Ігноруючи як порожні крісла, так і порожній бар під назвою «Червоний барон». У дальньому кінці цього приміщення, над гирлом широкого, темного коридору висів покажчик. З такими написами на ньому:

ПЕРОН № 5 ПРИБУТТЯ МІЖНАРОДНИХ РЕЙСІВКРАМНИЦІ Д’ЮТІ-ФРІМИТНИЦЯ СШАСЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ

      Креґ уже мало не дістався початку коридору, коли знову поглянув у широке вікно на аеродромне поле… і тут же його швидка хода затнулася. Він повільно наблизився до вікна і подивився надвір.

      Там не було на що дивитися, крім порожнього бетону і застиглого, безколірного неба, але попри це його очі почали витріщатися, він відчув, як страх починає вповзати йому в серце.

      «Вони йдуть», –