Коли приходить темрява. Ксенія Циганчук

заховався за деревом, аби його раптом не помітили. «У принципі, якщо й помітять, нічого страшного не буде, але все-таки не варто. Треба бути обережним. Сподіваюся, я недаремно сюди приїхав…» – роздумував він.

      Чоловік кахикнув, прикриваючи рота рукою. У темряві зблиснув золотий перстень на його безіменному пальці. Ставало ще холодніше. «Цікаво, про що вони там так довго розмовляють? Гм…» Раптом він побачив, як силуети підвелися. Йому здалося, що всі вийшли з кімнати. Чоловік не помилився. Світло вимкнули. Натомість, як він міг зрозуміти, увімкнули на кухні. Він іще більше занурився в темінь під деревом. За якийсь час із під’їзду вийшов дільничний поліціянт. З ним було ще двоє. Вирази обличчя у всіх були надто стривожені.

      У куточках губ незнайомця з’явилася ледь помітна посмішка… Чоловік із перснем уже хотів був іти, та раптом побачив знайоме обличчя. Довелося знову заховатися. «Що, у біса, він тут робить!» – раптом вихопилося в нього. А проте занадто тихо, щоб можна було почути.

      Молодий чоловік швидкою ходою пройшов повз нього до під’їзду Лізи й уже за мить сховався за дверима.

* * *

      – Заходь. – Я привітався з другом, як завжди, рукостисканням.

      – Привіт!.. Здоров, Лізо! – Стас знав, що вона вдома, хоч і не бачив її наразі.

      – Привіт! – гукнула вона з кухні.

      – А де Катька? – Стас роздивився навколо.

      – Ми посварилися, вона тепер не виходить із кімнати. Дується. Ходімо на кухню, пригощу цукерками з чаєм, – так само озвалася з кухні моя дівчина.

      – О, чудово! Дякую. А я якраз страшенно замерз. Щось не за погодою вдягнувся. Справжнісінька осінь на вулиці, слухайте! – Стас потер руками, намагаючись їх зігріти.

      – Ну, ти дійсно вдягнувся, як на пляж: футболка та брюки. Ти б іще шорти натягнув! – Я розсміявся.

      Стас ледь гмикнув, проте теж усміхнувся. Останнім часом у нього був не дуже гарний настрій: не клеїлося з роботою. Він уже надто довго сидів без діла. Я намагався знайти для нього щось у нас на фірмі, та не вдалося. Криза не дозволяла брати на роботу зайвих людей. Я сам ледь утиснувся на свою посаду: вдалося-таки пройти жорсткий конкурсний відбір. Стасові тоді не пощастило. Було дві вакансії, та взяли мене й Антона, мого двоюрідного дядька.

      Ми увійшли на кухню. Сьогодні він прийшов допомогти мені з одним із моїх проектів. На роботі був завал, а минулі події просто вибили мене з колії. Я нічого не встигав. Гроші за проект домовилися розділити.

      Цю ніч я збирався провести в Лізи. Щось не хотілося залишати дівчат самих. На вихідні мали приїхати їхні батьки, лише тоді я зможу спокійно їх залишати. Ліза була цілком серйозно налаштована таки відправити Катю разом із батьками. Проте аж ніяк не через витівку малої напередодні: надто боялася за вкрай непосидючу та допитливу сестру. Моя інтуїція підказувала, що Ліза мала рацію.

      – Ну що, уже є підозрювані? – Ліза поставила перед Стасом тарілки з цукерками й печивом та чай. – Дякую. – Він підсунув чашку ближче й із задоволенням сьорбнув гарячої рідини.

      – Є