Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук

новенький «Boeing-767» добряче пошарпало турбулентністю, але для тих широт це звична річ.

      Із нами летіла одна симпатична дівчина. Її ім’я – Єсенія. Доволі незвичне ім’я як на швейцарку. Та й зовнішність у неї була геть не романо-германська. Якби Єсенія не заговорила до мене, я б, мабуть, ніколи не виокремив її з натовпу еквадорців (маю на увазі, не ідентифікував би як швейцарку, бо як жінку я запримітив Єсенію ще під час посадки у літак і подумки віддав їй належне).

      Щоправда, познайомилися ми під час проміжної посадки в Гуайякілі,[23] куди наш літак залітав перед Кіто. Під час проміжної посадки всі пасажири (навіть ті, які летіли далі до Кіто) мусили залишити літак, щоби заново пройти реєстрацію. Наші місця знаходилися аж наприкінці салону, тож ми з Яном не дуже поспішали пакувати власні нечисленні пожитки та вибиратися з авіалайнера, чекаючи на те, поки всі інші пасажири вийдуть і позбавлять нас малоприємної тисняви у салоні. Куди поспішати? Однаково без нас нікуди не полетять. Тому ми просто сиділи на своїх сидіннях, проводжаючи очима інших пасажирів, які неквапом сунули до виходу. Єсенія стояла коло сусіднього крісла та довго-довго витріщалася на нас, аж поки Ян не розреготався.

      – Чого смієшся? – запитав я.

      – Он та дівчина, – чех кивнув на апетитну кучеряву брюнетку, яка з поблажливою усмішкою дивилася поверх крісел на наші скуйовджені голови, – вважає, що ми не зрозуміли оголошення стюардес і не збираємося виходити з літака. Мабуть, зараз розмірковує якось на кшталт: «Ото тупоголові ґрінго, думають, що зараз полетять до Кіто». Ха-ха-ха!

      Мій товариш угадав. Коли салон майже спорожнів, а ми все ще лишалися на місці, наче приклеєні до сидінь, кучерява дівчина тихенько зауважила:

      – Хлопці, літак до Кіто зараз не летить. Треба спочатку вийти та перереєструватися…

      Ми з Яном розреготалися, після чого я пояснив, що ми все чудово зрозуміли, просто не хотіли штовхатися поміж інших пасажирів. Ось так, слово за словом, між нами зав’язалася розмова.

      – Як довго ви маєте намір подорожувати? – розпитувала Єсенія.

      – Сорок п’ять повних днів, – гордо прорік я, кинувши багатозначний погляд на дівчину. – І це без дороги!

      Без сумніву, мої слова справили на неї незабутнє враження. Вона відкрила свій чарівний ротик і захоплено проказала:

      – Ах…

      Я, сповнений почуття власної гідності, похитав головою та ніби знічев’я поцікавився:

      – А тебе якими вітрами закинуло до Еквадору?

      Дівча скромно всміхнулось:

      – Та я теж подорожую…

      – Хм… – надійшла моя черга дивуватись. – І ти не боїшся сама їхати до Південної Америки? Ну, я розумію, ми пацани, нам простіше, адже для нас це звична річ – встрявати у всякі авантюри. Ми ж запросто можемо рвонути на інший континент і півтора місяці тинятися Еквадором, Перу та Чилі. Але ти ж дівчина…

      – Іноді буває лячно, але я думаю, що впораюся, – тихенько відповіла Єсенія.

      Я поблажливо розтягнув кутики губ, уклавши в усмішку весь свій,

23

Друге за величиною місто Еквадору, великий промисловий порт.