Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

штани до однієї кишені він поклав табакерку, до другої записну книжечку, в кишеню жилета засунув годинника, ланцюжка обкрутив собі навкруги шиї, а діамантову шпильку встромив у сорочку, щільно застібнув сурдут, всунув іще в кишеню футляр з окулярами й носову хусточку і почав тюпати вперед і назад по кімнаті з ціпочком в руці, достоту якийсь старенький джентльмен з тих, що повсякчас трапляються на вулицях. Він зупинявся то біля каміну, то біля дверей, вдаючи, ніби страшенно зацікавився якоюсь вітриною, і боязько роззирався навколо, мов боячися злодіїв, та обмацував усі кишені, чи, бува, чого не згубив. Нін робив це так втішно, природньо, що Олівер боки собі рвав зо сміху, аж сльози на очі навернулись. Тим часом в’юнкі Чарлі й Проноза кралися за ним назирцем і так влучно ухилялись від його погляду щоразу, як він до них обертався, що неможливо було навіть простежити за їх рухами. Але цього ще мало: нараз Проноза наступив старому на мозоль. Чарлі Бетс наче спіткнувся на нього ззаду, і за мить табакерка, записна книжечка, годинник, ланцюжок, шпилька, носова хусточка і навіть футляр з окулярами опинилися в їх руках. Коли старий пан, бува, почував дотик чужої руки у себе в кишені, він про це говорив, і гра розпочиналася знову.

      Так вони гралися дуже довго, а потім до молодих джентльменів завітали дві молоді панни, на ймення Бетсі й Нансі. Волосся їх було дуже розпатлане, панчохи й черевики досить стоптані й брудні; їх не можна було назвати красунями, але вони були дуже веселі й жваві, напрочуд рум’яні й зовсім не горді і тому справили на Олівера дуже приємне враження. Гості засиділися; одна з панночок поскаржилася, що змерзла, – і на столі з’явилася горілка; розмова поточилася ще жвавіше. Нарешті Чарлі спитав, чи не час підкувати копита. Олівер вирішив, що це, мабуть, якийсь французький вираз, що визначає «йти на шпацір», бо скоро по тому Проноза й Чарлі й обидві гості повіялися з хати, одержавши від милого старого гроші на дрібні витрати.

      – Що, соколику? Весело у нас живеться – ге? – спитав Феджін. – Вони пішли ось на цілий день, аж до самої ночі.

      – А хіба вони вже відробили своє? – спитав Олівер.

      – Так, тобто якщо їм, бува, не трапиться якої роботи дорогою, а вони роботи ніколи не проґавлять, серденяточко ти моє. Бери з них приклад, бери з них приклад, соколику, – приказував старий, стукаючи з притиском коцюбою по комину, – роби все те, що вони тобі скажуть, а особливо вважай на Пронозу, дитино. Він буде колись великою людиною і зробить і тебе таким, якщо ти наслідуватимеш йому. Чи не випадає часом моя хусточка з кишені, Оліверчику? – раптом спитав він.

      – Так, сер, випадає, – відповів Олівер.

      – Ану, спробуй, чи можеш ти її витягнути так, щоб я не помітив: роби, як робили хлопці, коли ми гралися вранці.

      Однією рукою Олівер взявся за дно кишені, нестотно, як робив це Проноза, а другою витяг з неї обережно хустину.

      – Є? – скрикнув Феджін.

      – Ось вона, сер, – відповів Олівер, показуючи хустку.

      – Ти розумна шельма, серденяточко, – задоволено плеснув Олівера по голові штукар-дідусь. – Уперше бачу такого спритного пацана! Ось тобі