Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

й прискаржувати!

      У цю мить розвіяний погляд його блискучих темних очей, що блукав неуважно по стінах, ненароком упав на Оліверове обличчя: очі хлопчика з німою цікавістю вп’ялися в нього, і, хоча це була одна мить – найкоротший у світі протяг часу, старий зрозумів, що за ним стежать. Віко скриньки стукнуло; старий, схопивши зі столу ножа для хліба, сам не свій скочив на ноги; він страшенно хвилювався, бо навіть на смерть наляканий Олівер помітив, як тремтить ніж у його руці.

      – Що це значить? Так ти підглядаєш за мною? Чому витаращив баньки? Чому прокинувся? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше: коли тобі життя миле!

      – Я не міг довше спати, сер, – відповів несміливо Олівер, – мені дуже шкода, що я вас потурбував.

      – Ти прокинувся з годину тому? – домагався, зловісно насупивши брови, старий.

      – Ні, ні, бігме, я спав, – відповів Олівер.

      – А чи ти цього певен? – скрикнув ще лютіше старий, наступаючи з погрозою на нього.

      – Слово честі, сер, – серйозно одказав Олівер, – слово честі, я спав.

      – Так, так, серденько, – раптово заговорив старий своїм звичайним улесливим тоном і перше, ніж покласти ножа назад на стіл, покрутив його в руках, немов даючи зрозуміти, що він ним хотів лише погратись. – Звичайно, я це сам знаю, мій любий. Я тільки хотів налякати тебе. Ти не страхополох, ха-ха-ха! Ти дуже хороше хлоп’ятко.

      Він посміхався, потирав руки, але видно було, що він почував себе негаразд.

      – А чи бачив ти всі ці прекрасні речі? – спитав він по недовгій мовчанці, кладучи руку на віко скриньки.

      – Так, сер, – відповів Олівер.

      – А-а, – знову здригнувся старий і трохи зблід на виду. – Це все моє, моє власне. Це все, що я надбав про чорний день на старість. Люди звуть мене скнарою, тільки скнарою – тільки скнарою, Оліверчику.

      Олівер подумав, що дідусь таки дійсно скупий, коли, маючи стільки золотих годинників, живе в такому бруді; але потім збагнув, що, мабуть, Проноза й інші хлопчики коштують йому не одну щербату копійку; тому він глянув на старого з повагою і попрохав дозволу встати.

      – Звісно, вставай, вставай, мій голубе, – відповів люб’язний джентльмен. – Ось там у кутку біля дверей глечик – принеси його сюди, а я наллю тобі води в миску, серденько.

      Олівер встав, пішов до дверей у протилежний кінець кімнати, а коли повернувся з глечиком назад, скриньки вже на столі не було.

      Тільки-но він помився й вилив помиї, за наказом старого, за вікно, повернувся Проноза з якимсь дуже хватким хлопцем – одним з тих, що курили вчора люльки й пиячили, і якого Давкінс тепер відрекомендував Оліверові як Чарлі Бегса. Усі четверо посідали до столу пити каву й снідати шинкою і гарячими булочками, які Проноза приніс додому в своєму капелюхові.

      – Гаразд, – промовив старий, хитро підморгнувши Пронозі, – як працювали, соколята?

      – Шпарко попрацювали, – відповів той.

      – Як Найльс, – додав Чарлі.

      – Хвалю, хвалю, – усміхнувся старий. –