Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

таємничого юнака Олівер накинувся на їжу і почав її уминати, а той тим часом дуже пильно стежив за ним.

      – Тьопаєш до Лондона? – спитав він, коли Олівер скінчив снідання.

      – Еге.

      – Маєш кнатирю?

      – Ні.

      – Гроші?

      – Ні.

      Хлопець свиснув і заклав руки в кишені, наскільки це дозволяли йому довгі рукави.

      – А ти живеш у Лондоні? – спитав Олівер.

      – Мг, коли буваю вдома, – відповів хлопець. – Тобі, мабуть, треба десь притулитись на ніч – ге?

      – ІЦе б пак, – відповів Олівер, – відколи я вийшов у дорогу, мені весь час доводилось спати під голим небом.

      – Не журися, синку, – заспокоїв його новий приятель. – Мені теж треба бути нині ввечері в Лондоні; я там знаю одного старого джентльмена – перший сорт! – він тебе напевно візьме до себе задурно, якщо тобі дасть рекомендацію хто-небудь з його добрих знайомих. А чи ми з ним не знайомі?! Та куди! Звичайно ні! Зроду-віку не бачились!

      Панич усміхнувся, даючи зрозуміти, що останні слова – тонка іронія, й хильнув до дна пиво.

      Хіба міг відмовитися Олівер від такої вабливої пропозиції, як притулок на ніч? Але мало того, новий знайомий ще обіцяв, що старий пан його негайно дуже добре влаштує.

      Між хлопцями поточилася щира, жвава розмова, з якої Олівер довідався, що його приятеля звуть Джеком Давкінсом і що він особливий мазунчик і улюбленець того самого старого пана.

      Дивлячись на нього, не можна було сказати, щоб улюбленці старого користувалися особливими життьовими вигодами. Джек, між іншим, сам признався, що в тісному товариському колі його звуть Пронозою, та він дійсно був, здається, страшенним гонивітром і гульвісою. Олівер збагнув, що, либонь, старий доброчинець махнув на нього рукою, бо вмовляти його, видно, все одно, що горохом об стіну сипати! Олівер вирішив завоювати будь-що-будь приязнь старого пана, а коли виявиться, що Пронозі не буде впину (чого він був цілком певен), то взагалі відмовитись від знайомства з ним.

      Джек Давкінс чомусь рішуче не згоджувався увіходити до Лондона завидна, і тому хлопці лише об одинадцятій годині ночі підійшли до Айлінгтонської застави. Від Енжеля вони звернули на Сент-Джонів шлях, потім у вузенький заулок, що підходив до самого Уельського театру, далі вийшли на Ексмавс-стрит, а звідти на Коппіс-роу; пройшли повз Притулок для бідних і через славетний майдан, що звався колись Хоклей-ін-ді-Хол, а звідти видряпалися на Великий Сеффрон-Гілл. Тут Проноза прискорив кроки й звелів Оліверові «взяти ноги на плечі». Олівер мусів не опускати очей зі свого проводаря, щоб не згубити його в темряві, проте він встиг кинути кілька разів оком навкруг себе. Бруднішої та паскуднішої місцевості він іще ніколи на своєму віку не бачив.

      Вулиця, якою вони йшли, була вузька й загиджена, грязюка стояла по коліна, а повітря просякло смородом. Тут було багато крамничок, але вони були порожні: єдиним крамом у них були, здається, самі лише діти; дарма що було вже дуже пізно, вони снували, мов неприкаяні, від дверей до