Кінець зміни. Стівен Кінг

тисне на дзвоник. Відповіді немає, тож Лейверті стукає, гучно і сильно. Відповіді немає знову. Джейсон про всяк випадок перевіряє двері, і вони відчиняються. Офіцери перезираються. Райночик тут непоганий, але місто все-таки, а в місті більшість людей двері замикають.

      Росаріо зазирає в дім:

      – Місіс Скапеллі! Я офіцер поліції Росаріо. Чи не хочете відгукнутися?

      Ніхто не відгукується.

      Тепер подає голос напарник:

      – Офіцер Лейверті, мем. За вас дочка хвилюється.

      У вас усе гаразд?

      Мовчанка. Лейверті знизує плечима і махає рукою в бік дверей:

      – Спочатку дами.

      Росаріо заходить, машинально розстібаючи кобуру. За нею Лейверті. У вітальні нікого немає, але працює телевізор із вимкненим звуком.

      – Туді, Туді, не подобається це мені, – хвилюється Росаріо. – Чуєш запах?

      Лейверті чує. Пахне кров’ю. Джерело запаху вони виявляють на кухні – там Рут Скапеллі лежить на підлозі поряд із перекинутим стільцем. Руки її витягнуті так, ніби вона намагалася пом’якшити ними падіння. Поліцейські бачать глибокі порізи: довгі – по руці майже до самих ліктів, короткі – на зап’ястках. Плитка, яка легко миється, заплямована кров’ю, багато її на столі, за яким вона це й вчинила. Різницький ніж, вийнятий із дерев’яної підставки коло тостера, лежить на багатоповерховій таці, з гротескною акуратністю покладений між сільничкою і перечницею й керамічною серветницею. Кров темна, вона вже загусає. На думку Лейверті, жінка померла щонайменше дванадцять годин тому.

      – Мабуть, по телевізору нічого хорошого не було… – каже він.

      Росаріо суворо дивиться на нього чорними очима, потім опускається на коліно біля тіла, але так, щоб не замастити кров’ю тільки вчора випрану форму.

      – Вона щось написала до того, як знепритомніла, – каже Росаріо. – Бачиш плитку біля її правої руки? Кров’ю. Як ти гадаєш, що це? Цифра 2?

      Лейверті нахиляється, спершись руками в коліна:

      – Важко сказати, – відповідає. – Чи то двійка, чи Z.

      Брейді

      – Мій синочок – геній! – не раз казала подругам Дебора Хартсфілд. І додавала з переможною посмішкою: – Правда – це не вихваляння!

      Було це до того, як вона запила, коли в неї ще були друзі. Колись у неї був іще один син, Френкі, але той генієм не був. У Френкі було важке порушення мозкової діяльності. Одного вечора, коли йому було чотири роки, Френкі впав у підвал, зламав шию і помер. Так, принаймні, розповідали Дебора і Брейді. Правда була дещо не така. Дещо складніша.

      Брейді любив усякі винаходи і хотів колись винайти щось таке, від чого вони забагатіють і житимуть, як то кажуть, красиво. Дебора в цьому не сумнівалася і часто так казала синові. Брейді вірив.

      Із більшості предметів він мав «добре» чи «задовільно», але з комп’ютерних дисциплін був круглим, зірковим відмінником. Коли він закінчував середню школу району Норзсайд, дім Хартсфілдів був напакований усілякою технікою й пристроями, деякі з них, наприклад сині коробочки,