Море-океан. Алессандро Барiкко

у світі спосіб (лише батьківська уява здатна таке вигадати), щоб її несла течія в танці зі звивів, пауз та гойдання, завченого річкою протягом багатовікових подорожей, і він, великий мудрець, єдиний знає, яким є найкращий, найспокійніший і найприємніший шлях до моря, під час якого з нею не станеться лиха. Вони спустилися вниз повільно та вивірено до міліметра, завдяки по-материнськи мудрій природі, поволі запливаючи у світ пахощів барвистих речей, які день за днем поволі показували їм віддалене, а згодом дедалі ближче лоно, що чекало на них. Змінювалося повітря, змінювалися світанки й небеса, обриси будівель, пташки й шум, обличчя людей на березі та слова, що вони промовляли. Річки впадали в річки, делікатне залицяння, річкові затоки як переспів душі. Майже невідчутна подорож. У голові Елізвін снують мільйони відчуттів, легких, як пушинки в повітрі.

      Ще донині на землях Кервола всі переповідають про цю мандрівку. Кожен по-своєму. Хоча ніхто її не бачив на власні очі. Але то байдуже. Вони ніколи не припинять про неї розповідати. Бо ніхто не здатен забути про те, як було б чудово, якби кожен із нас мав свою річку, що приведе нас до моря, яке на нас очікує. А хтось – батько, коханий, хто-небудь – зможе, узявши нас за руку, знайти для нас цю річку – уявити її чи створити – і віддати нас її течії невагомістю єдиного слова «прощавай». Оце було б справжнє диво. Яким би солодким було життя, будь-чиє життя.

      І речі не завдавали б нам кривди, їх несла б до нас течія, а ми могли би спочатку ледве зачепити їх, потім торкнутись і лише потім дозволити їм торкнутися нас. Ба навіть зранити нас. Убити нас. Байдуже. Одначе все нарешті стало б людським. Досить лиш чиєїсь фантазії – батька, коханого чи будь-кого. І ця людина вигадала б для нас шлях, просто посеред цієї тиші, на цій землі, що не бажає розмовляти. Милостивий і прекрасний шлях. Шлях звідси до самого моря.

      Обоє стоять непорушно, не зводячи очей із величезних водних просторів. Неймовірних. Справді. Хочеться прожити тут усе життя, навіть нічого не розуміючи, і далі споглядати. Море перед собою, узбережжя за плечима, зрештою, землю під ногами. А вони стоять там, непорушні. Елізвін та отець Плюш. Ніби зачаровані. Без жодної думки в голові, справжньої думки, а натомість лише подив. Зачудування. І тільки коли спливло безліч хвилин – вічність – Елізвін нарешті, не відводячи очей від моря, мовила:

      – Але ж десь воно закінчується?

      За сотні кілометрів, у самоті свого величезного замку, чоловік підносить до свічки аркуш паперу й читає. Кілька слів, лишень один рядок. Чорним чорнилом.

      Не бійтеся. Бо я страху не відчуваю. Та, що Вас любить. Елізвін.

      Згодом за ними приїде екіпаж, бо вже надвечір’я й на них чекають у готелі. Коротка подорож. Шлях уздовж узбережжя. Навкруги – ні душі. Майже ані душі. У морі – а що він там робить, у морі? – художник.

      7

      На Суматрі, перед північним узбережжям Пангеї, кожні сімдесят шість днів здіймався над водою острівець у формі хреста, укритий густою зеленню, на око незалюднений. Протягом кількох годин його можна