Відьмак. Хрещення вогнем. Анджей Сапковський

вас лісами на Совині узгір’я і назад до Кен Трейса. До Брокілону.

      – Через палаючі ліси? Через загін, від якого ми ледь утекли?

      – Певніше те, аніж шлях на південь. До Кен Трейса всього чотирнадцять миль, а я знаю стежки.

      Відьмак дивився униз, на село, що гинуло у пожежі. Нільфгардці вже впоралися із бранцями, кіннота формувалася у маршову колону. Строката ватага скойа’таелів рушила гостинцем, що вів на схід.

      – Я не повернуся, – відповів твердо. – Але проведи у Брокілон Любистка.

      – Ні! – запротестував поет, хоча досі не повернув собі нормальних кольорів. – Я їду із тобою.

      Мільва махнула рукою, підняла сагайдак і лук, зробила крок у бік коней, раптом розвернулася.

      – До диявола! – гарикнула. – Надто довго й надто часто я рятувала ельфів від смерті. Нє можу зара’ дивитися, як хтось гине! Проведу вас до Яруги, шалені ви дурні. Але не південним, тільки східним шляхом.

      – Там також палають ліси.

      – Проведу вас крізь вогонь. Звикла.

      – Ти не мусиш цього робити, Мільво.

      – Певно, шо нє мушу. Ну, у сідла! Рушайте нарешті!

* * *

      Не від’їхали далеко. Коні ледь рухалися у гущавині й на зарослих стежках, а дорогами вони користуватися не відважувалися – звідусіль доносився до них тупіт і брязкіт, що видавали війська на марші. Сутінки заскочили їх серед порослих кущами ярів, там вони зупинилися на ночівлю. Не дощило, небо було світлим від заграв.

      Вони знайшли відносно сухе місце, всілися, загорнувшись в опанчі та попони. Мільва нишпорила по околиці. Щойно відійшла, Любисток дав волю довго стримуваній цікавості, що пробуджувала у ньому брокілонська лучниця.

      – Дівчина наче сарна, – муркотів. – Ото тобі щастить на такі знайомства, Ґеральте. Струнка, зграбна, ходить, наче танцює. У стегнах трохи завузька, як на мій смак, а у плечах на крихту заміцна, але ж жінка, жінка… Ті два яблучка спереду, хо-хо… Мало сорочка не лусне…

      – Пельку стули, Любистку.

      – У дорозі, – марив далі поет, – довелося мені торкнутися випадком. Стегно, скажу тобі, наче мармурове. Ох, не було тобі той місяць у Брокілоні нудно…

      Мільва, яка власне повернулася з патруля, почула театральний шепіт і зауважила погляди.

      – Про мене балаболиш, поете? Шо зириш на мене, ледь я відвернуся? Птах мені на спину насрав?

      – Усе не можемо нарадуватися твоєму таланту лучниці, – вишкірив зуби Любисток. – На стрілецьких змаганнях небагато знайшлось би в тебе конкурентів.

      – Плети, плети.

      – Читав я, – Любисток зі значенням глипнув на Ґеральта, – що найкращих лучників можна зустріти серед зерріканок, у степових кланах. А дехто начебто відтинає собі ліві груди, аби не заважали їм натягувати лук. Бюст, кажуть, затуляє тятиву.

      – Мусив то якийсь поет вигадати, – фиркнула Мільва. – Сидить такий і виписує дурню, перо у нічний горщик макаючи, а дурнуваті людці вірять. То шо там, цицьками стріляють, чи як? До морди тятиву тягнуть, боком стоячи, отак ось. Нічого тятиві не заважає. Про те відрізання – то