Відьмак. Хрещення вогнем. Анджей Сапковський

охнув і заточився, наче хтось сильно пхнув його. Раніше, ніж він упав, відьмак помітив стрілу із довгим оперенням, що до половини увіткнулася у бік нападника. Любисток кричав, крики його заглушав грім.

      Учеплений у колесо возу Ґеральт у світлі блискавки помітив світловолосу дівчину із нап’ятим луком, яка вискакувала з вільшаника. Вершники також її помітили. Не могли не помітити, бо один із них саме перевалювався через кінський зад із горлом, перетвореним стрілою на кармінову кашу. Троє тих, що залишилися, у тому числі й командир у шоломі із наносником, сходу оцінили небезпеку і з вереском погнали галопом у напрямку лучниці, ховаючись за шиями коней. Вважали, що кінська шия є достатнім захистом від стріл. Помилялися.

      Марія Баррінг, звана Мільвою, нап’яла лук. Цілилася спокійно, із тятивою, притиснутою до обличчя.

      Перший з атакуючих скрикнув і зсунувся з коня, нога його застрягла у стремені, підковані копита його просто розчавили. Другого стріла майже змела з кульбаки. Третій, командир, був уже близько, звівся на стременах, підняв меч для удару. Мільва навіть не здригнулася, безстрашно дивлячись на нападника, нап’яла лук і з відстані п’яти кроків всадила йому стрілу просто в обличчя, поряд із сталевим наносником. Стріла пройшла навиліт, збивши шолом. Кінь не сповільнив галопу, позбавлений шолому і значної частини черепа вершник кілька хвилин сидів у сідлі, потім потихеньку перехилився і плеснув у калюжу. Кінь заіржав і побіг далі.

      Ґеральт важко встав, помасажував ногу, що боліла, але – о, диво! – здавалася цілком справною, міг без зайвих клопотів стати на неї, міг ходити.

      Поряд бився на землі Любисток, намагаючись скинути труп із розірваним горлом, що його придавлював. Обличчя поета мало колір негашеного вапна.

      Мільва наблизилася, по дорозі вирвавши стрілу із убитого.

      – Дякую тобі, – сказав відьмак. – Любистку, подякуй. Це Мільва Баррінг. Дякуючи їй ми живі.

      Мільва вирвала стрілу з другого трупа, оглянула скривавлений наконечник. Любисток пробурмотів щось невиразно, схилився у куртуазному, хоча й трохи невпевненому поклоні, після чого впав на коліна й виблював.

      – І хто отой-но? – лучниця витерла вістря об мокру траву, всадила стрілу в сагайдак. – Дружбан твій, відьмаче?

      – Так. Зветься Любистком. Він поет.

      – Поет… – Мільва глянула на трубадура, якого вивертало сухими вже позивами, тоді підвела очі. – Тада розумію. А чого не розумію, то шо він тут ригає замість дє у тиші рими складати. Зрештою, нє моя справа.

      – У певній мірі твоя. Ти йому шкіру врятувала. Як і мені.

      Мільва обтерла забризкане дощем обличчя, на якому все ще можна було помітити відтиск тятиви. Хоча стріляла вона кілька разів, відбиток був тільки один – тятива щоразу притискалася у тому самому місці.

      – Я у вільшанику вже була, як ви із гавекаром балакали, – сказала. – Нє хтіла, шоб той гад мене помітив, та й потреби нє було. А тоді оті вторі під’їхали і почалася різанина. А ти кількох непогано розпанахав. Умієш із мечем