Відьмак. Хрещення вогнем. Анджей Сапковський

кільканадцять років насичення дьогтем, пилом з гостинців і рештками жирних страв. Практичний той одяг переходив від батька до найстаршого сина, тож мали їх у розпорядженні, як правило, виключно дозрілі ґноми. Ґном сягав дозрілості, коли борода його сягала в нього до поясу, що наступало десь років у п’ятдесят п’ять.

      Жоден з тих, які наближалися, молодшим не виглядав. Але не виглядав і старшим.

      – Ведуть людей, – пробурмотіла Мільва, рухом голови вказуючи Ґеральту на групку, що виходила з лісу слідом за шісткою ґномів. – Мабуть, біженці, бо в’юками обвішані.

      – Та й самі вони добряче обвішані, – сказав Любисток.

      І справді, кожен з ґномів таскав на собі багаж, під яким швидко загнулися б багато хто з людей і багато хто з коней. Крім звичайних рюкзаків і сакв Ґеральт помітив замкнені на замки скрині, чималий мідяний казанок і щось, що виглядало наче малий комод. Один навіть ніс на спині колесо від возу.

      Той, хто марширував на чолі, багажу не ніс. За поясом мав коротку сокирку, за спиною довгий меч у піхвах, загорнутих у шкіри смугастих котів, а на плечі зеленого, мокрого й нашорошеного папугу. Власне, саме він із ними й привітався.

      – Вітаю! – гарикнув, затримуючись посеред дороги й беручись під боки. – Часи такі, що краще вовка у бору зустріти, аніж людину, а як уже сталося, то зустрічного краще стрілою з арбалета, ніж добрим словом привітати! Але хто співом вітає, хто музикою представляється, той, видко, свій хлоп! Альбо своя баба, перепрошую у милої пані! Вітаю. Я – Золтан Хівай.

      – Я Ґеральт, – представився після хвильки вагання відьмак. – Той, який співав, – то Любисток. А оце – Мільва.

      – Ррр-ррва мать! – скреготнув папуга.

      – Дзьоба стули! – гримнув на птаха Золтан Хівай. – Вибачте. Мудра та заморська пташина, але неввічлива. Десять талерів за дивину віддав. Зветься Фельдмаршал Дуда. А ото решта моєї компанії. Манро Брюи, Йазон Варда, Калеб Страттон, Фіґґіс Мерлуззо й Перцифаль Шуттенбах.

      Перцифаль Шуттенбах ґномом не був. З-під мокрого каптура визирав, замість розкудланої бороди, довгий і шпичастий ніс, що беззаперечно окреслював належність його володаря до старої і шляхетної раси гномів.

      – А оті, – Золтан Хівай вказав на збиту купку, що затрималася віддалік, – то втікачі з Кернів. Як бачте, самі баби із дітлахами. Було їх більше, але Нільфгард налетів на їхню групу три дні тому, вирізав та розігнав. Надибали ми їх у лісах і тепер разом ідемо.

      – Сміливо йдете, – дозволив собі зауваження Ґеральт. – Гостинцем та зі співами.

      – Не здається мені, – ворухнув бородою ґном, – щоби марш із плачем був кращим рішенням. Від Діллінжену ми лісами йшли, тихо й скрито, а як війська пройшли, вийшли на гостинець, аби час надолужити.

      Урвав себе, розглянувся по бойовиську.

      – До таких картин, – кивнув на трупи, – ми вже звикли. Від самого Діллінжену, від Яруги, на гостинцях тільки смерть… Ви з оцими йшли?

      – Ні. Нільфгард купців вирізав.

      – Не Нільфгард, – покрутив головою ґном, спокійно дивлячись на вбитих. – Скойа’таелі. Регулярне військо не стане стріли