Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько

них лише чудернацьким хлопчиною і дивним збігом обставин. Але він не хотів ним бути. Йому було приємно з ними проводити час, тож він хотів іще.

      Він хотів знати, що побачить їх. І то не тоді, коли Ярина викличе Анну її замінити, а тоді, коли йому захочеться.

      Для нього наступний крок був страшнішим за крок з краю моста. Він ніколи цього не робив. Він ніколи не робив перших кроків до дружби. Може, саме через це у нього, крім Артема, їх і не було?

      Хлопець поборов себе і кинувся наздоганяти дівчат.

      – Стривайте! – крикнув він.

      Вони повернулися, на їхніх обличчях сяяли усмішки.

      – Знаєте, я тут подумав… е-е… Я новенький у цьому місті… Знаю, такі, як я, часто просять у вас номер телефону… але… Я подумав, може…

      – Ось, – перебила Анна, простягаючи клаптик паперу з цифрами свого номера телефону.

      Бенедикт здивувався, бо дівчина ніби знала, що він їх наздожене. А ще його дивував її погляд… Він був якийсь…

      – Ти мене зневажаєш? – прочитав її погляд Бенедикт.

      – Я тобою пишаюсь, – відповіла Анна.

      – Пишаєшся?

      – Ти набагато сміливіший, ніж думаєш, Бенедикте… І ти не невдаха… – промовила вона, усміхаючись і дивлячись на його рюкзак.

      Далі було мовчання. Дівчина віддала хлопцю номер телефону, і вони з подругою пішли геть. Бенедикт іще півхвилини простояв, обдумуючи її слова, врешті усміхнувся й рушив до автобусної зупинки.

      Третій крок назустріч вітру:

      «Любити»

      Наступного дня до мами Бенедикта завітала її сестра Діна. Яна (так звали Бенедиктову маму) заварила чай, і вони сиділи з сестрою на кухні, мило про щось бесідуючи.

      Разом з малиновим ароматом чаю по кухні розтікалась туга, бо останні кілька діб Яна плакала і сумувала. Її маленький хлопчик пішов з дому… Її гризли думки: де він? що зараз робить? чи голодний він? чи має він, де поспати?

      Десь там…

      Її маленький хлопчик…

      Абсолютно самотній у такому жорстокому світі.

      Жінка кілька разів клялась про це не думати. Кілька разів переконувала себе у тому, що її син знає, що робить. Вона знала, що він заслуговує на те, щоб самому керувати своїм життям. Але все ж він був її маленьким хлопчиком. Вона не могла про нього не думати. І кожного разу, як згадувала, по її шкірі проносились сотні мурашок. Це був материнський, не підвладний розуму, страх за сина.

      Він стільки пережив. Вона просто повинна у нього вірити… Але попри всю віру і знання, що так має бути, її материнське серце краялося щоразу, як вона проходила повз його порожню кімнату.

      – Дуже смачне печиво, – мовила Діна, відкушуючи, здається, вже п’яте. – Сама готувала?

      – Та ні, – призналась Яна. – Сусідка принесла.

      Діна сьорбнула чаю і кинула на сестру пронизливий погляд. Під очима в Яни були сині кола, погляд порожній, а все сьогоднішнє чаювання вона мовчазна – перекидається тільки необхідними репліками. Діна одразу знала, що тут щось не так, – вона завжди знала, коли її молодша сестра сумувала. Та жінка не могла ніяк наважитись запитати. І коли так і не знайшла