Відродження. Стівен Кінг

він. Відвернувся від неї й притулився лобом до стіни. – Ні. – Він вгатився лобом об стіну, так сильно, що задрижала картинка, яка висіла неподалік, на ній був Ісус із ягням на руках. – Ні. – Він знову вдарився лобом, і картинка злетіла з гачка.

      Мама взяла його за руку. Рука була млява й висіла батогом.

      – Чарльзе, не треба цього робити. – І, неначе він був не дорослим чоловіком, а одним із її дітей: – Не треба, зайчику.

      – Ні. – Знову удар лобом. – Ні! – Ще раз. – Ні!

      Тепер уже мати обхопила його обома руками й відтягла від стіни.

      – Досить! Заразісінько перестаньте!

      Він подивився на неї, очманілий. На лобі розпливалася яскраво-червона пляма.

      («У нього був такий вигляд… – розповідала вона мені, лежачи на смертному одрі. – Дивитися на нього було нестерпно, але я мусила. Таке треба припиняти одразу ж, як почалося».)

      – Ходімо зі мною до нас додому, – наказала вона йому. – Я дам вам ковтнути Дікового віскі, бо вам треба щось випити, а тут, я точно знаю, нічого такого нема…

      Він засміявся. Страшним сміхом.

      – …а потім я відвезу вас у Ґейтс-Фолз. Вони в Пібоді.

      – У Пібоді?

      Мама почекала, поки він усвідомить почуте. Він не гірше за неї знав, що означає «у Пібоді». На той час преподобний Джейкобз відспівав десятки покійників.

      – Петсі не може бути мертвою, – промовив він терплячим напутливим тоном. – Сьогодні середа. А середа – це день принца Спагеті. Так Моррі каже.

      – Ходіть зі мною, Чарльзе. – Вона взяла його за руку й потягла до дверей і далі – на розкішне осіннє сонце. Того ранку він прокинувся поряд зі своєю дружиною та їв сніданок за столом навпроти сина. Вони говорили про те й про се, як це зазвичай роблять люди. Ми ніколи не знаємо наперед. Будь-який день може стати для нас останнім, і ми ніколи не знаємо про це наперед.

      Коли вони дійшли до траси 9 – тихої, омитої сонцем і без жодної машини (втім, практично як завше), він по-собачому задер голову на звуки сирен, що лунали з боку Сироїз-гіл. На обрії курився димок. Джейкобз глянув на мою матір.

      – Моррі теж? Це точно?

      – Ходімо, Чарлі. – («Тоді я вперше і востаннє так його назвала», – сказала вона мені.) – Ходімо, ми стоїмо посеред дороги.

      Вони поїхали в Ґейтс-Фолз на нашому старому фургоні «форд» через Касл-Рок. Це щонайменше на двадцять миль подовжувало дорогу, проте на той час перший шок у моєї матері вже минув і вона могла міркувати ясно. У неї не було ні найменшого бажання проминати місце аварії, навіть якби для цього довелося об’їжджати в чорта на рогах.

      Бюро ритуальних послуг Пібоді розташовувалося на Ґранд-стрит. На під’їзній доріжці вже стояв сірий катафалк «кадилак», а біля бордюру було припарковано кілька машин. Серед них і «б’юїк» Реджі Келтона, завбільшки з човен. А ще, на превелике полегшення моєї матері, вантажний автофургон із написом «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА».

      Коли з парадних дверей вийшли тато й містер Келтон, мама саме вела преподобного Джейкобза (на той час слухняного, ніби дитина) доріжкою. Він дивився вгору, сказала мама, немовби оцінював, скільки ще жовкнути листю,