Відродження. Стівен Кінг

від водійських прав? І дружини чи дорослих дітей, яких можна посадити за кермо, в нього нема. Заберіть у нього права – і його ферму можна сміливо виставляти на продаж і збувати тому, хто найбільше дасть».

      Невдовзі після того як Петсі й Моррі рушили в бік «Червоного і білого» по Сироїз-гіл, з її вузьким і підступним поворотом, де за роки розбилося чимало машин, виїхала місіс Адель Паркер. Вона повзла поволі й встигла вчасно зупинитися, заледве щоб не збити жінку, яка, хитаючись і петляючи, йшла по середині шосе. Однією рукою жінка притискала до грудей безформний пакунок, з якого скрапувала кров. Одна рука – от і все, чим могла скористатися Петсі Джейкобз, бо іншу їй відірвало по лікоть. Щоками стікала кров. Шматок скальпа звисав на плече, скривавлені локони роздмухував легкий осінній вітер. Праве око випало на щоку. Усю її красу було зірвано вмить. Нетривка вона, ця краса.

      – Врятуйте моє дитя! – закричала Петсі, коли місіс Паркер зупинила свій «студебекер» і вискочила з салону. За спиною в скривавленої жінки з кровоточивим пакунком на руках було видно перевернутий, охоплений полум’ям «бельведер». На нього напирав розтрощений бампер вантажівки Одинака Джорджа. Сам Джордж лежав на кермі. За його пікапом трасу 9 блокувала перевернута картоплекопачка.

      – Врятуйте моє дитя! – Петсі простягла вперед пакунок, і коли Адель Паркер побачила, що то – маленький хлопчик, у якого замість обличчя було криваве місиво, – вона заплющила очі й закричала. А коли знову підняла повіки, то Петсі стояла на колінах, наче хотіла помолитися.

      З-за повороту на Сироїз-гіл виїхав ще один пікап і мало не врізався в зад «студебекера» місіс Паркер. То був Фернальд Девіт, котрий того дня пообіцяв Джорджу допомогти копати картоплю. Він вискочив із кабіни, підбіг до місіс Паркер і подивився на жінку, що стояла навколішки на дорозі. Глянув і помчав до місця аварії.

      – Куди ви? – заволала місіс Паркер. – Допоможіть їй! Допоможіть цій жінці!

      Фернальд, котрому в житті довелося воювати разом із «морськими котиками» в Тихому океані й не раз бачити страхітливі видовища, не зупинився, проте крикнув їй через плече:

      – Вона й малий мертві. А Джордж ще, може, живий.

      І він не помилився. Петсі померла задовго до того, як із Касл-Рока приїхала «швидка», а Одинак Джордж Бартон ще після того жив до вісімдесяти з гаком років. І більше ніколи не сідав за кермо автомобіля.

      Ви скажете: «Джеймі Мортон, звідки ти можеш усе це знати, тобі ж було лише дев’ять років?»

      Але я справді знаю.

      1976 року, коли моя мати була ще порівняно молодою жінкою, у неї діагностували рак яєчників. Я тоді вчився в Університеті Мену, проте взяв на другий семестр другого курсу академвідпустку, щоб бути поряд із нею. І хоча діти Мортони вже не були дітьми (Кона занесло аж за обрій на Гаваї, він там досліджував пульсари в обсерваторії на вулкані Мауна-Кеа), ми всі приїхали додому, щоб бути з мамою і підтримати тата, котрий був занадто вбитий горем, щоб щось робити, – він просто блукав по дому чи ходив на довгі прогулянки в ліс.

      Свої