Будь дивом: 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим. Регіна Бретт

світло та любов і бути дивом – тут і тепер.

      Урок 11

      Кожна людина є для когось важливою

      У Джона Вуда немає свідоцтва про народження, якщо не брати до уваги стареньку чорну Біблію, яка містить доказ про його спадок та обіцянку, що він його отримає, на сторінках із золотою крайкою.

      Він навіть не знає, скільки йому років. Одна жінка знайшла його, щойно народженого, загорнутого в лахміття й запханого в сміттєвий бак, близько 70 років тому в Нью-Йорку. Вона принесла малюка додому, дала йому ім’я і виростила як зуміла. Хлопчик, якого врятували, діставши з купи сміття, обрав свою життєву місію – допомагати безпритульним. Понад 20 років Джон працював у міській місії Клівленда і займався безліччю справ: від готування супів до застеляння ліжок. І все це – в ім’я любові до людей, які відчували брак любові до себе.

      – Зрештою я так і залишився серед безхатченків, – каже Джон і усміхається, адже фраза звучить досить іронічно. – Усе моє життя було одним великим дивом.

      Люди, яким він допомагає, не знають напевне, як до нього звертатися. Він відгукується на «преподобного Вуда», «брата Джона», Вудса або Дока. І якби в Джона було резюме, у ньому зазначалися б такі професії, як соціальний працівник, водій вантажівки, технічний працівник «швидкої допомоги», проповідник і бальзамувальник.

      Пастор у Клівленді запросив його до місії ще тоді, коли більшість безпритульних були старими волоцюгами й алкоголіками. Тепер місія – це сучасний комплекс, що складається з ошатних будівель, і по допомогу сюди звертаються переважно молоді люди, які мають проблеми з наркотиками.

      Коли Джон почав там працювати проповідником, у місії було тільки п’ять співробітників. А тепер їх 62. Джон водив напіврозвалений автобус, ремонтував труби, що протікали, і спалював сміття. У нього й досі є ніж, із яким на нього якось напав один п’яничка.

      – Ото були часи, – усміхається чоловік. І згадує, як спускався до підвалу старого приміщення, щоб спалити сміття, і бачив там сотні щурів.

      – Тепер їх там немає, – сміється він. – Як і мене.

      Я познайомилася з ним на вечірці на честь його виходу на пенсію. Він хотів проводити більше часу зі своєю дружиною Беа. А ще планував відвідувати ув’язнених як проповідник і приходити до правопорушників із психічними розладами.

      – Своїми проповідями я не заганяю їх у глухий кут, – пояснив він. – У них є свої переживання та біль. Я просто їх слухаю.

      Його вуха скидаються на маленькі крильця, що стирчать з акуратної шапочки білого волосся. Уздовж проділу можна помітити оранжеву смужку – вона нагадує про рудого хлопчика, який знайшов Бога у віці восьми років і з того часу ніколи Його не втрачав.

      Протягом усього святкового обіду Джон сидів, молитовно склавши руки на колінах, у той час як усі присутні його хвалили.

      – Для мене, як і для інших людей у цій програмі, Джон Вуд був як батько, – сказав один із працівників місії, а решта схвально загомоніли, бо знали, як часто Джон забирав безпритульних до себе додому або водив їх до зоопарку.

      Інший