Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

серпня він стояв на посту біля Мар’їнки, а я з друзями привіз їм гуманітарку.

      Молодий, весь час усміхнений, він дуже дисонував з картинкою навколо – схованими в соняхах танками, закопаними в землю самохідками та блокпостом із чергою машин та автобусів.

      Він розповідав про своє життя, роботу на шахті, а потім у профільній малотиражці. Розказував про побут на війні, про сподівання та плани на майбутнє.

      Обмінялися телефонами. Я повернувся до Києва, а їх почали класти мінометами. Декілька пацанів загинуло, ще більше було поранено і відправлено по госпіталях у різні куточки країни.

      Васю Боженька беріг. Саме Вася давав мені телефони всіх поранених пацанів, яких я розшукував і яким намагався допомогти. Саме Вася був на блокпості до останнього, аж допоки їх не замінили.

      Деякий час Вася перебував у базовому таборі десь на Дніпропетровщині, а потім ніби мав їхати додому. А оце дзвоню, а він у госпіталі.

      – Розумієш, шось спати взагалі не можу. Нерви, мабуть. Та й серце бухкотить на всю.

      Нерви? Ще б пак, думаю собі. Він пішов на війну в квітні й пробув на передовій у різних місцях аж до вересня. Тут жоден організм не витримає.

      – Слухай, Русь, – каже раптом, – тут таке діло. До мене звертаються люди, які дуже хочуть допомогати солдатам на передовій. Питають, чи знаю я гідних волонтерів, які не розкрадуть кошти. А я оце розумію, що вам точно довіряю, бо бачив вас у ділі. Дай мені номер картки, будемо допомагати іншим солдатам разом.

      Я не можу сказати, що мене легко розчулити, однак відчув клубок у горлі. Солдат, якому ще місяць тому самому була потрібна допомога, збирається допомагати іншим.

      Життя час від часу підкидає історії, яких не вигадає жоден романіст. Війна напинає всі людські жили і витягує назовні все – і погане, і героїчне. Є люди, якими я відверто пишаюся.

      – Ти лікуйся там, Вась, звісно, номер картки я зараз СМСкою кину, та ти, головне, здоров’я віднови.

      Про музику

      – Ви розумієте, – казав бородатий дядько, учитель музичної школи, моїй мамі, – він ще маленький, у нього пальці мають зміцніти. Саме тому на гітару беруть не в першому, а в третьому класі.

      З цими словами мене після півроку занять потурили з музикалки. Я дійсно був ще малий, однак якщо бути чесним, то оті сольфеджіо і гами мені були не цікаві. Я хотів грати, як Висоцький, а отже, як тільки вивчив сім акордів і бій, то почав бриньчати по своїй, відмінній від шкільної програмі. Саме тому мене й виперли.

      Оскільки школа й хочу грати – поняття різні, то грати я не кинув. Ба більше, згодом таких, як я, любителів побриньчати під парадним набралася ціла компанія.

      Мої батьки, подивившись на всю цю вуличну тусню, вчинили за висловом: не можеш щось подолати, то очоль. «Давайте, пацани, перебирайтеся сюди, ось ключ, – сказав якось мій батько. – Підвал прямо під нашою квартирою, грайте скільки хочете, заважати нікому не будете».

      Так уперше в житті ми зробили підпільну чи, краще сказати, підвальну групу. Наша репетиційна база в підвалі мала кілька гітар і навіть майже повну ударну установку. Ми гамселили кілька років, причому власні