Мізері. Стівен Кінг

біль у ногах давався взнаки. Наступного разу, коли проб’є годинник, прийде Енні. Пол злякався, що вона прочитає ці думки по його очах. Вони звучатимуть, наче передмова до оповідання, сповненого такого жаху, що його ніколи не напишуть. Він перевів погляд уліво. На стіні висів календар. На ньому був зображений хлопчик, що котився вниз по схилу на санчатах. Згідно з календарем, зараз був лютий, проте, згідно з його власними розрахунками, вже стояв початок березня. Просто Енні Вілкс забула перегорнути сторінку.

      Скільки ще часу спливе, поки сніг розтане, а з-під нього вирине «камаро» з нью-йоркськими номерами та реєстраційним посвідченням на ім’я Пола Шелдона в бардачку? Скільки часу спливе, поки до Енні завітають патрульні чи вона дізнається про це з газет? Скільки ще часу до весняної відлиги?

      Шість тижнів? П’ять?

      «Може, стільки мені й лишилося жити», – подумав Пол, і його кинуло в трясцю. Ноги повністю прокинулися, і, поки Енні не прийшла та не дала йому чергову дозу ліків, він не зміг заснути.

23

      Наступного вечора вона принесла йому «Роял». Модель для офісу, вона лишилася з тої доби, коли такі речі, як електричні друкарські машинки, кольорові телевізори та кнопкові телефони існували лише в науковій фантастиці. Апарат був чорний та офіційний, наче пара наглухо застібнутих черевиків. По обидва боки корпусу стояли скляні панелі, крізь які виднілися рукояті, пружини, клямки та стрижні. Сталевий вертальний важіль, тьмяний від невжиття, стирчав збоку, наче великий палець автостопника. Валик покрився пилом, тверда резинова поверхня затяглася тріщинами та зарубинами. Літери «ROYAL» розташувалися півколом на передній панелі машинки. Енні нахилила її, аби Пол зміг краще роздивитися, а потім, крекнувши, поставила на ліжко між його ногами.

      Він утупився очима в машинку.

      Невже вона посміхалася?

      Господи Ісусе, здається, так.

      Менше з тим, машинка вже скидалася на велику проблему. Зблякла стрічка мала два покриття: чорне та червоне. Він уже забув, що такі випускалися. І цей спогад не викликав жодної приємної ностальгії.

      – Ну? – Енні радо всміхалася. – Що скажеш?

      – Непогано! – одразу відповів він. – Справжній антикваріат!

      Її усмішка захмарилася:

      – Я її купляла не як антикваріат, а як звичайну вживану річ. Вживану річ у гарному стані.

      Пол одразу вибухнув тирадою:

      – Та ну! Якщо добряче подумати, не існує такої штуки, як антикварна друкарська машинка. Гарна машинка працюватиме вічно. Ці канцелярські крихітки – справжні монстри!

      Якби він міг дотягнутися, то погладив би машинку. Якби він міг дотягнутися, він би її розцілував.

      Усмішка Енні повернулася. Серце Пола трохи сповільнило темп.

      – Я придбала її в «Зужитих новинках». Чи не дурна назва для крамнички? Але Ненсі Дартмонгер, яка нею порядкує, теж дурнувата нівроку.

      Енні трохи насупилася, але Пол одразу зрозумів, що вона хмуриться не на нього. Він чимдалі краще усвідомлював, що бажання вижити може бути звичайним інстинктом, але воно