Мізері. Стівен Кінг

заціпеніло захитав головою:

      – Ні.

      – Так.

      – Ні!

      – Так.

      – Ні, чорт забирай!

      – Можеш лаятися, скільки хочеш. Я й не таке чула.

      – Я не стану цього робити, – затявся Пол і заплющив очі.

      А коли він їх розплющив, Енні тримала перед ним картонну коробку, на кришці якої стояли яскраві сині літери: «НОВРІЛ». Червоні літери під назвою складали надпис: «НЕ ВІДПУСКАТИ БЕЗ РЕЦЕПТУ». Під застереженням виднілися чотири пігулки в блістерах. Пол смикнувся до них. Енні вихопила коробку подалі.

      – Коли спалиш рукопис, – сказала вона. – Тоді я дам тобі пігулки, всі чотири, якщо хочеш, і біль ущухне. Ти знову відчуєш полегшення, а коли опануєш себе, я перестелю постіль, бо бачу, що ти наробив у ліжко і, мабуть, не дуже зручно почуваєшся, а також перевдягну тебе. До того часу ти зголоднієш, і я принесу тобі супу. Може, кілька тостів без масла. Але я нічого не можу вдіяти, поки ти не спалиш його, Поле. Вибач.

      Пол мало не стримався: «Так, так, гаразд!», але прикусив язика. Він знов одвернувся від неї – подалі від звабливої картонки, що доводила до сказу, подалі від білих пігулок у прозорих чотирикутних блістерах.

      – Ти диявол, – промовив він.

      Пол очікував нападу люті, але почув лише поблажливий сміх із нотками жалю та розуміння.

      – О, так! Так! Ось що думає малий хлопчик, коли мама заходить на кухню і бачить, що він грається чистильним засобом, який знайшов під раковиною. Звісно, так би він не завернув, адже йому бракує твоєї освіти. Він би просто сказав: «Матусю, ти злюка!»

      Енні прибрала Полу волосся зі спітнілого чола, пробігла пальцями по щоці, далі – вниз, по шиї, а потім легенько, співчутливо потиснула плече та прибрала руку.

      – Матусі дуже сумно, коли синочок називає її злюкою чи плаче, коли в нього щось забирають, – так само як зараз плачеш ти. Але вона усвідомлює свою правоту та виконує свій обов’язок. От я і виконую свій.

      Почулися три глухі удари, коли Енні постукала кісточками по рукопису. Сто дев’яносто тисяч слів та п’ять життів, якими дуже переймався здоровий, позбавлений болю Пол Шелдон. Сто дев’яносто тисяч слів та п’ять життів, які з кожною секундою все більше скидалися на розмінну монету.

      Пігулки. Пігулки. Як же йому потрібні ті кляті пігулки. Життя перетворилися на тіні. А пігулки, навпаки, стали реальністю.

      – Поле?

      – Ні! – схлипнув він.

      Легкий перестук капсул у блістерах. Тиша. Потім шурхіт дерев’яних сірників у коробці.

      – Поле?

      – Ні!

      – Поле, я чекаю.

      «Заради Бога, чого ти з себе корчиш якогось довбаного Гораціо на мосту[36]? Кого ти, заради Господа Святого, намагаєшся вразити? Це що, кіно чи телешоу? А за сміливість тобі дадуть приз глядацьких симпатій? Роби так, як вона скаже, або тримайся до кінця. Якщо протримаєшся – помреш, і вона все одно спалить рукопис. То що ти збираєшся робити? Лежати та побиватися за книжкою, яка продасться накладом, удвічі меншим за ту найгіршу книжку

36

Ідеться про Горація Коклеса, легендарного римського героя, який у VI ст. разом із двома товаришами захищав міст через Тибр від навали етруської армії.