Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

йому заперечити.

      – Так. Хороша. Ви не кинули справу, навіть коли я дав чітко зрозуміти, що хочу, аби ви зупинилися та пустили все на самоплив. Небагато адвокатів за призначенням вчинили б так само, як ви. Вони б сказали «ага, та байдуже» й пішли би до наступного невдахи, якого визначить суддя. Ви вчинили не так. Ви розказали мені, яких заходів збираєтеся вжити, і коли я попросив вас облишити це, то все одно зробили по-своєму. Якби не ви, я б уже рік лежав у могилі.

      – Ми не завжди отримуємо те, чого хочемо, Джордже.

      Галлас злегка посміхнувся.

      – Кому вже знати, як не мені. Хоча тепер я розумію, що не все так погано. В основному через Курячий загін. Мені подобається там гуляти. Подобається відчувати на обличчі подих вітру, бодай і холодного. Я люблю запах трави у преріях, люблю дивитися на повний місяць, який буває видно вдень. Чи на оленів. Вони інколи стрибають там, на гірському гребені, ганяються одне за одним. Буває, я сміюся вголос.

      – Життя може бути хорошим. За нього варто боротися.

      – За чиєсь життя – так, звісно. Не за моє. Але я все одно дякую, що ви за нього боролися. Я ціную вашу відданість. Тому розповім вам дещо, чого не став говорити в суді. Розповім, чому не став подавати жодних апеляцій… хоча не зміг заборонити вам зробити це за мене.

      – Апеляції, що подаються без участі скаржника, не сильно впливають на рішення суду в цьому штаті. Та й у Верховному Суді також.

      – А ще ви були дуже ласкаві, що навідували мене, тож дякую вам і за це. Небагато людей виявлять стільки доброти до засудженого, який убив дитину, але ви вчинили саме так.

      І знову Бредлі забракло слів. За останні десять хвилин Галлас наговорив більше, ніж за всі їхні зустрічі протягом довгих тридцяти чотирьох місяців.

      – Я не можу вам заплатити, але можу розповісти, чому я вбив того хлопчика. Ви мені не повірите, але я все одно розкажу. Якщо ви не проти послухати.

      Галлас зиркнув крізь отвори в подряпаному склі та всміхнувся.

      – А ви не проти, так? Бо вас непокоять певні речі. Обвинуваченню й діла не було, але ви дещо помітили.

      – Ну… так, виникли деякі питання.

      – Але я його вбив. У мене був револьвер сорок п’ятого калібру, і я випустив у того хлопчика всі набої. Свідків також вистачає, і ви самі розумієте, що подання апеляцій просто відстрочило би неминучу смерть на три, чотири, може, шість років, навіть якби я брав активну участь у процесі. Ваші питання бліднуть на тлі невблаганного факту – зумисного вбивства. Чи не так?

      – Можна оскаржити рішення суду через обмежені розумові можливості, – сказав Бредлі, нахиляючись до скла. – Іще є шанс. Іще не пізно, навіть зараз. Не зовсім пізно.

      – Апеляції на підставі божевілля рідко допомагають після оголошення вироку, містере Бредлі.

      «Ніяк не хоче переходити на „ти“, – подумав Бредлі. – А стільки часу минуло. Він до самої смерті називатиме мене містером Бредлі».

      – «Рідко» не означає «ніколи», Джордже.

      – Ні, але я не божевільний і ніколи