Хірург. Тесс Ґеррітсен

разом з ними.

      Годинник показував пів на шосту, і більшість співробітників уже збиралися йти додому. Пітер зник за дверима свого кабінету, Кетрін пішла до свого – щоб повісити халат і взяти сумку. Вона повісила халат на дверний гачок – і враз її осяяла одна думка.

      Вона перетнула приймальню і просунула голову до кабінету Пітера. Він переглядав картки пацієнтів, окуляри сповзли йому на носа. На відміну від її впорядкованого кабінету, кабінет Пітера виглядав так, наче тут нещодавно пронісся ураган. Сміттєве відро заповнювали паперові літачки. На кріслах стосами лежали книжки і медичні журнали. Одну стіну майже заліпили густі зарості філодендрону. Поміж тими листяними джунглями де-не-де проглядали Пітерові дипломи: інженера аеронавтики Массачусетського технологічного інституту, доктора медицини Гарвардської медичної школи.

      – Пітере? Це якесь безглузде запитання…

      Він глянув на неї поверх своїх окулярів.

      – Тоді ти прийшла за адресою.

      – Ти заходив до мого кабінету?

      – Мені зателефонувати адвокату, перш ніж відповісти на твоє запитання?

      – Та ну. Я серйозно.

      Він випростався й уважно подивився в її очі.

      – Ні, не заходив. А що?

      – Пусте. Не переймайся. – Кетрін обернулася, щоб вийти, і почула за спиною рипіння крісла, коли Пітер підвівся. Він пройшов за нею до її кабінету.

      – Чим не перейматися? – запитав він.

      – У мене просто якась параноя, ось і все. Мене дратує, коли мої речі не на своєму місці.

      – Це ти про що?

      – Мій халат. Я завжди вішаю його на дверях, а він якимось дивом опиняється на картотечній шафі або на спинці крісла. Я знаю, що ні Гелен, ні інші секретарі його не перевішували. Я питала їх.

      – Може, це прибиральниця?

      – А ще мене страшенно дратує те, що я ніде не можу знайти свій стетоскоп.

      – Ти досі його не знайшла?

      – Мені довелося позичити інший у старшої медсестри.

      Насупившись, Пітер роззирнувся навколо.

      – Так ось же він. На полиці. – Він підійшов до книжкової шафи, де біля однієї з книжок лежав її згорнутий стетоскоп.

      Кетрін мовчки взяла його з Пітерових рук і дивилася на нього так, ніби то був якийсь геть невідомий їй об’єкт. Чорна зміюка, що обвилася навколо її руки.

      – Агов, що сталося?

      Вона глибоко вдихнула.

      – Мабуть, я просто втомилася. – Вона поклала стетоскоп до лівої кишені халата – туди, де завжди його залишала.

      – Ти впевнена, що більше нічого не сталося? Може, тебе тривожить щось іще?

      – Мені вже пора додому. – Вона вийшла з кабінету, і він пішов за нею.

      – Це якось пов’язано з тими поліцейськими? Послухай, якщо у тебе якісь проблеми… якщо я можу чимось тобі допомогти…

      – Я не потребую нічиєї допомоги, дякую. – Її відповідь прозвучала холодніше, ніж вона того хотіла, і Кетрін одразу пожалкувала про свої слова. Пітер не заслуговував на таке ставлення.

      – Знаєш, я був би радий хоч іноді чимось тобі допомогти, – тихенько додав він. – Ми ж працюємо разом. Ми партнери. Чи ти так не думаєш?

      Кетрін