Дев'ять з половиною тижнів. Елізабет Мак-Нілл

маєш почуватися, – кажу я собі, – ти і є злодюжка».

      За дверима шафа виявляється високою до самої стелі. Над простором для одягу дві полиці, відділення досить глибокі. Судячи з того, що я бачу, – а мені видно лише передній край верхньої полиці, – там лежить рудувато-коричнева, добряче подряпана шкіряна валіза; чохол для фотокамери, лижні черевики та три чорні вінілові теки з написом «Податки» на широких дводюймових корінцях. На полиці нижче лежать п’ять теплих светрів із вирізом під горло: два темно-синього кольору, один чорний, один білий із трохи сіруватим відтінком, один темно-бордовий – та чотири купки сорочок: кожна або блакитна, або світло-рожева, або біла. («Я тепер раз на рік телефоную до „Брукс Бразерс“, – скаже він мені кілька днів потому. – Вони надсилають мені ці сорочки, і мені не треба ходити по крамницях». Коли на манжетах та комірці з’являються перші ознаки зношеності, він перекладає сорочку на окрему полицю й вдягає її вдома, як я дізнáюся згодом; чоловік у китайській пральні повертає йому чисті та відпрасовані зношені сорочки разом, складені окремо від решти. Якщо на сорочці виявляється пляма, яку неможливо відіпрати, він викидає її геть.)

      Поруч із сорочками лежать дві тенісні ракетки, їхні ручки трохи довші за полицю, тому виступають за край. Шість білих футболок-поло на картонній підкладці, п’ять пар тенісних шортів. (Він грає щовівторка з 12:30 до 14:30, щочетверга з 12:15 до 14.00, щонеділі з 15.00 до 17.00, цілорічно, зрозумію я згодом. Він носить ракетки в чохлах, у яких їх було придбано, решту одягу – у коричневому паперовому пакеті.) Біля правої стіни, також на другій полиці, лежить стос із десяти білих наволочок, а поруч із ним – трохи більший із білих простирадл.

      Не враховуючи того, у якому він зараз стоїть у сусідній кімнаті, та тих, що, імовірно, зараз чекають на хімчистку, він має дев’ять костюмів. Три – темно-сірий, темно-синій у тонку світлу смужку, сірий твідовий; усі з жилетами ідентичного розміру – цілком нові. Три інші – білий лляний, помірно-сірий фланелевий та блакитно-білий із жатого ситцю; перші два з жилетами, усі знов-таки скроєні за одною міркою – трохи поношені. Сірому габардиновому та темно-сірому вовняному в тонку смужку десь приблизно два роки; поруч висить смокінг. («Купив його чотири роки тому», – скаже він мені пізніше; він не вдягне цей смокінг при мені. Одного разу він зауважить, що його костюми вже одинадцять років робить на замовлення та сама кравчиня в «Маленькій Італії», що він не їздив на примірку ні цього року, ні минулого й дуже задоволений тим, що переконав кравчиню в необов’язковості цього нудного заняття. «Це випадково спало мені на думку: навіщо я роблю це рік за роком. Нудота, що лише забирає час, адже моя вага не змінюється з часів вищої школи, і рости я теж давно перестав». Коли на костюмі з’являються ознаки того, що його вдягали, він віддає його китайцеві на прання – але не на суху чистку. «Але ж він на добрих два фути нижчий за тебе, – скажу я, коли він у той самий спосіб позбудеться й сірого габардинового. – Як він може з ним упоратися?»