Дев'ять з половиною тижнів. Елізабет Мак-Нілл

із полегшенням широко всміхається; іде до великого дубового столу на тому кінці вітальні, вертається з пачкою тонкого паперу кремового кольору; передає мені авторучку з внутрішньої кишені свого піджака та несе телевізор до спальні. «Я дуже сподіваюся, що це не засмутить тебе, – каже він. – Таке більше не повториться». Я ще й гадки не маю, наскільки ретельно він дотримається цього слова.

      Коли дзижчить вхідний дзвінок, я вже лежу на його ліжку, влаштувавшись на одній із подушок, яку приставила до стіни; мої коліна зігнуті, його масивна авторучка твердо й зручно лежить у моїй руці. Я чую, як двоє чоловіків вітаються, але тільки-но вони починають бесіду, я насилу можу розрізнити хіба поодинокі слова.

      Я пишу листа («…зустріла цього чоловіка кілька днів тому, дуже непоганий початок, дуже відрізняється від Джері, який зараз більш ніж щасливий із Гаррієт, ти мусиш пам’ятати її…»), кидаю побіжний погляд на «Таймс», наспіх читаю свій гороскоп у «Пост»: «Припущення легко розвивати, але слід бути обережним, адже вони знецінюються тому, що стають усім відомі. Не плануйте нічого на ранок: цей час знадобиться вам для невідкладних покупок». Уперше у своєму житті, думаю я, мені б хотілося зрозуміти, що означає цей мій гороскоп. Я витягую ноги й падаю на подушку, немов розчавлена. Упродовж тих кількох годин, що я провела з ним тут, у його помешканні, я не приділяла уваги тому, що мене оточує. Тепер я бачу, що тут нема особливо на що дивитися. Це велика кімната з високою стелею, на підлозі лежить такий самий сірий килим, що й у коридорі та вітальні. Стіни білі, повністю голі. Ліжко, що стоїть на низькій платформі, невелике, воно здається зовсім малим. Простирадла білі – свіжі, зауважую я, такі, як у понеділок; як часто цей чоловік змінює простирадла? – ковдра світло-сіра, постільного покривала взагалі нема. Два високі вікна на стіні ліворуч від ліжка закриті жалюзі з бамбука, пофарбованого в білий колір. З одного боку ліжка стілець, на якому зараз поставлено телевізор із програвачем; приставний столик із такого ж дерева, що й платформа, стоїть праворуч. Лампа на цьому столику має білий абажур, круглу біло-блакитну підставку – такі роблять з китайських ваз – та лампочку розжарювання на 75 ватів. Мені подобається витончена підставка, але водночас я думаю: «Де б він цим не займався, чоловік, у ліжку якого я зараз лежу, певно не читає в ньому свої книги мовою оригіналу. Як можна не насолоджуватися одним із найприємніших задоволень, що доступні людині? Усе, що йому потрібне, – це трохи потужніша лампочка, парочка додаткових подушок та лампа для читання…»

      Мені цікаво, що він подумав про мою спальню. Вона менша від половини його кімнати, стіни я та дві мої подружки пофарбували в слабкий світло-персиковий колір; щоб домогтися його, я мордувалася з фарбами зо три місяці. Але це було того варте. Мені цікаво, що він подумав про ліжник, прикрашений квітчастим візерунком, штори, простирадла й наволочки, дібрані в тон; три старенькі килимки з античним орнаментом; привезені з кожної з моїх подорожей дрібнички,