Таємнича історія Біллі Міллігана. Деніел Кіз

якийсь чоловік і звелів, щоб я йшов із ним.

      – Ти уявляв собі, куди і навіщо йдеш?

      – Він сказав, що відведе мене до лікаря. Я не знав нащо. – Коліна пацієнта несвідомо смикались угору та вниз у гарячковому ритмі.

      Розмова просувалася повільно, час від часу западала гнітюча тиша. Лікар Джордж щосили намагався поладнати з юнаком, у якому впізнав справжнього Біллі.

      Психіатр почувався мов рибалка, котрий має вкрай обережно працювати вудкою, аби підвести рибу якнайближче, не давши їй обірвати волосінь.

      – Як ти почуваєшся? – впівголоса запитав він у Біллі.

      – Та ніби нічого.

      – Чи турбує тебе що-небудь?

      – Ну… Я роблю щось, а потім нічого про це не пам’ятаю. Я можу заснути, а коли прокидаюсь – люди кажуть мені, що я вже встиг щось накоїти.

      – І що ж, за їхніми словами, ти робиш?

      – Щось погане. Протизаконне.

      – Те, що ти і так собі уявляв? Усі ми повсякчас прокручуємо в голові безліч найрізноманітніших вчинків.

      – Просто щоразу, як я прокидаюся, мені кажуть, що я скоїв щось лихе.

      – І що ти відчуваєш, коли чуєш це?

      – Мені хочеться померти. Бо я не хочу нікого кривдити.

      Він так тремтів, що лікар Джордж мерщій змінив тему.

      – Ти мені розповідав про сон. А як довго ти зазвичай спиш?

      – Ну, мені здається, що не так уже й довго, та насправді минає дуже багато часу. А ще я дещо чую. Ніби зі мною намагаються говорити якісь голоси.

      – І що тобі кажуть?

      – Я їх не розумію.

      – Чому? Вони говорять пошепки? Чи те, що вони кажуть, не має сенсу? Чи голоси звучать нерозбірливо і ти не можеш розчути окремі слова?

      – Вони говорять дуже тихо. І так, ніби вони не звідси.

      – Не звідси – це як? Так, ніби голоси долинають з іншої кімнати? Чи так, наче говорять люди з іншої країни?

      – Ага, як люди з іншої країни, – закивав Біллі.

      – З якоїсь конкретної країни?

      Він довго думав і нарешті сказав:

      – Один балакає, як люди з фільмів про Джеймса Бонда. А інший говорить, як росіянин якийсь, чи що. Це ті люди, що живуть усередині мене? Мені таке сказала одна пані.

      – Можливо, – ледь чутно прошепотів лікар Джордж, занепокоєний тим, що Біллі не на жарт перелякався.

      – Що вони роблять у моїй голові? – Голос Біллі зірвався на крик.

      – А що вони тобі кажуть? Це може багато нам пояснити. Вони тобі щось велять, чи радять, чи підказують?

      – Зараз вони повторюють: «Слухай його, слухай його».

      – Кого вони мають на увазі? Мене?

      – Думаю, так.

      – А коли мене немає поруч – коли ти на самоті, – вони і тоді з тобою говорять?

      – Вони, швидше, говорять про мене, – зітхнув Біллі. – З іншими людьми.

      – Вони поводяться так, ніби тебе оберігають? Чи не вважаєш ти, що, коли вони говорять про тебе з іншими людьми, вони хочуть тебе захистити?

      – Гадаю, вони мене присипляють.

      – І коли вони це роблять?

      – Коли