Таємнича історія Біллі Міллігана. Деніел Кіз

є можливо побачитися з Біллі.

      – З ким я зараз говорю?

      – Я є Рейджен Вадасковинич. А хто є всі тсі люди?

      Лікарка Вілбур познайомила його з усіма присутніми. Явича знову вразила трансформація юнака, особливо його колоритний слов’янський акцент. Обвинувач пошкодував, що не знає бодай кількох фраз сербохорватською. Рейджен і справді володіє цією мовою чи все обмежується акцентом? Було б цікаво перевірити. Явич сподівався, що лікарка Вілбур копне глибше в цьому напрямку. Він хотів звернути на це її увагу, однак перед початком зустрічі їх попросили тільки привітатися з Мілліганом і більше не пускати ані пари з вуст.

      – А як ти дізнався, що я хочу поговорити з Біллі? – запитала лікарка Вілбур.

      Рейджен з легким усміхом схилив голову.

      – Артур запитав, шчо я про тсе думаю. Я проти. Я є захисник, і я вирішую, хто може виходити на стсену. Біллі не можна випускати.

      – Чому ні?

      – Ви є лікар, еге ж? Я вам ось шчо скажу: якшчо Біллі розбудити, він себе вб’є.

      – Звідки така впевненість?

      Він стенув плечима.

      – Кожного разу, як Біллі на стсену виходить, він думає, ніби шчось лихе накоїв, і намагається себе вбити. Я за нього відповідаю. Тому я проти.

      – За що ти ще відповідаєш?

      – За безпеку інших, особливо малечі.

      – Зрозуміло. І ти жодного разу їх не підводив? Під твоїм захистом дітей не кривдили? Вони ніколи не зазнавали болю?

      – Тсе не зовсім так. Девід відчуває біль.

      – І ти це дозволяєш?

      – Таке є його призначення.

      – Ти – дорослий і дужий чоловік – допускаєш, аби дитя терпіло біль і муки?

      – Пані Вілбур, я не…

      – Тобі повинно бути соромно, Рейджене. Більше того, я вважаю, що ти не заслуговуєш бути тут за головного. Я – доктор медицини, і мені вже траплялося лікувати людей із таким розладом. Гадаю, якщо хтось і має вирішувати, чи можна Біллі виходити на сцену, то це я, а не той, хто дозволяє безпорадній дитині страждати від болю, замість того щоб узяти бодай частину його на свої плечі.

      Рейджен з присоромленим і винуватим виглядом завовтузився на стільці. Він пробелькотів, що Вілбур геть не розуміє їхнього становища, та вона далі на нього тиснула – м’яко, але наполегливо.

      – Гаразд! – поступився він. – Тілько під вашу відповідальність. Але чоловіки вийти мусять. Біллі боїться чоловіків після того, шчо йому заподіяв батько.

      Ґері, Берні Явич і лікар Гардинг підвелися, збираючись вийти за двері, але тут озвалася Джуді:

      – Рейджене, дуже важливо, щоб лікареві Гардингу було дозволено залишитись і побачити Біллі. Будь ласка, довірся мені. Лікаря Гардинга дуже зацікавила медична сторона цієї справи, і він повинен бути присутнім при бесіді з Біллі.

      – А ми вийдемо, – вказав Ґері на себе і Явича.

      Рейджен роззирнувся довкола, оцінюючи ситуацію.

      – Я тсе дозволяю. Але він має сісти отам, – вказав юнак на стілець у дальньому куті просторої кімнати.

      Джордж Гардинг ніяково всміхнувся, кивнув і примостився