Хурделиця. Володимир Худенко

поля, безіменні полустанки, віддалені села в надвечірній імлі. Впала тінь від лісопосадки, і Аня вгледіла у відображенні себе – середнього зросту, світло-русу, в своїй нещасній квітчастій суконьці, змарнілу, втомлену, з отими ненависними підлітковими прищиками на чолі, котрі ніяк не хотіли сходити!

      Врешті видихнула, взялась за сумки – поволоклась у вагон, ой вік би його не бачити! Вагон був напівпустий – сиділи оті огрядні жіночки, якась група старших чоловіків грала начебто в карти. Аня запримітила поодаль цілу вільну секцію і посунула, згорбившись, туди.

      Тут-бо важка валіза й вислизнула з її рук. Вона ледь не скрикнула… аж раптом валізу ту ледь не коло самої землі спіймали чоловічі руки. Аня похитнулась і вхопилась за сидіння вільною рукою.

      Це був хлопчина, може, трохи старший за неї, в сорочці, блакитній тільняшці під нею, вельветових штанях. Він теж був русявий, трохи темніший за Аню, очі блакитні, погляд приязний, добродушний, сам весело всміхається. Як на Аню – симпатичний навіть.

      – Ой, дякую… – розгублено вивела вона (боже, який сором!). – Та що ж це?.. – крутнула роздратовано головою.

      – З ким не трапляється… – ще більш приязно всміхнувся він, од чого Ані навіть трохи полегшало. – Приземляйтесь, – вказав на вільне місце навпроти себе.

      І, навіть не спитавши дозволу, заштовхав її валізу між сидінь.

      Вона знов нерішуче роззирнулась по вагону, а потім все ж всілась навпроти нього. Подумала про себе – цей наче чіплятись не буде, а там хтозна… Все ж несвідомим рухом оправила суконьку перед тим, як сісти.

      – Ви чи здалеку? – знов ніяково всміхнувся хлопець. – Так навантажились…

      – Та… – вона знизала плечима, дивлячись у вікно. – Додому їду… З навчання.

      – А чи так рано вивчились вже?

      – Що? – Аня зиркнула на нього, не розуміючи, а тоді махнула рукою: – А, ні… на вихідний лишень. Ну… я перший рік навчаюсь. Вдома ще не була з літа.

      Він її обережно перебив:

      – Скучили?

      Вона сумно кивнула головою, і на чоло опали русяві кучері.

      – Скучила.

      Помовчали трохи, слухаючи гуркіт коліс та глухий скрип вагону – за вікном проносились ті ж самі скошені поля, безіменні полустанки, віддалені села в передвечірній імлі.

      Він подав їй п’ятірню:

      – Стас. Можна Стасик, мене так всі називають, – розвів руками, немов вибачаючись. – Ви ж не здалеку, значить? Місцеві?

      Вона потисла йому руку, відзначивши про себе мимохіть, що їй якось незвично приємно з ним, затишно… Наче вдома?

      – Аня. Анюта – ось як мене всі називають, але я тоді страшно лютую – майте на увазі.

      – А нащо ж признались?

      – Та, все одно…

      – Я зрозумів. От вже ці дражнилки. То ви звідки? Чи… то таємниця?

      – Та з Підлипного, яка таємниця? А ви?

      – З Бахмача. Але їду не туди.

      – А куди?

      – А здогадайтесь!

      – М… Що, в Підлипне теж? – вона здивовано вирячилась на нього.

      – Ні, насправді ближче,