Мексиканські хроніки. Максим Кидрук

хляпаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчого смітника викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя із собою по всій Латинській Америці?

      Тим часом надворі швидко згущувалися сутінки. Поспішати мені було нікуди (однаково добиратися до аеропорту тепер доведеться на таксі), однак напередодні я начитався багато зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати й ушитися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив усередину руку, й – от чуднота! – всі речі виявилися зовсім сухими! Тоді я врешті припинив лаятися, розчулено шморгнув носом і подумки подякував усім святим укупі із совісними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову покращився, а втім, як небавом з’ясується, зовсім ненадовго.

* * *

      Дощ остаточно вщух, і небо почало трохи розпогоджуватися, оголюючи срібні цятки холодних зір. Я розшукав привокзальне таксі, втовкмачив таксисту, що мені треба до Лінате, сів і поїхав.

      Таксист був молодим чорнявим хлопом, кумедним і балакучим, який сяк-так міг спілкуватися англійською, а це для італійця просто колосальне досягнення. А ще він виявився скотиною.

      Усю дорогу він без угаву весело белькотів, а потім, коли прибули, видав:

      – Фіфті євро, пліз!

      – Йоманарот, скільки-скільки?!

      – Фіфті… файв зеро, – повторила та італійська скотина.

      – Скотина! – відповідаю йому.

      Так і видав. Щоправда, українською.

      – Но, мен, ю но андерстанд, тайм із мані, мані із гуд, соу фіфті євро![33]

      – Скот! Нелюд! Бляха муха! – кричав я, розраховуючись (а що було робити?).

      Затим я вискочив на бетонну доріжку коло височенних скляних дверей, крізь які проглядався один із терміналів міжнародного аеропорту. Абсолютно порожній усередині.

      Зазвичай розсувні двері аеропортів обладнано фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив їх лобом – шиба воріт ніяк не зреагувала на моє наближення, що могло означати лише одне: аеропорт зачинено на ніч. Я насупився.

      «От зараза! Схоже, ночуватиму сьогодні з ховрахами в траві біля аеропорту, – промайнуло в голові, – непоганий початок мандрів, нічого казати».

      Проте я не здавався, трохи пошвендяв навкруг і таки надибав трохи менший відчинений хідник, кудою і прослизнув до термінала.

      Усередині було порожньо, настільки порожньо, що мене аж морозом пройняло. Стійки реєстрації, багажні відділення, каси, кіоски, ресторанчики – все стояло пусткою; картина чимось нагадувала моторошні кадри з фільму за мотивами одного з романів Стівена Кінга. Яскраве освітлення палахкотіло у кожній залі, однак це тільки підсилювало гнітюче враження, ніби аеропорт працював у нормальному режимі, а тоді зненацька, ні з того ні з сього, всі люди кудись поділися. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк усі звуки моторошною луною прокочувалися мовчазним терміналом, стонадцять

33

No, man, you no understand, time is money, money is good, so fifty euro! – Ні, чувак, ти не розуміть, час – це гроші, гроші – це добре, тому п’ятдесят євро! (ламана англ.).